Андрій ГУНДЕР: «Це світло передаватиметься іншим»
Український інститут у Лондоні — одна з найуспішніших організацій українців за кордоном; можна сказати навіть — нетипово успішна
Дмитро ДЕСЯТЕРИК, «День», Лондон — Київ
Утім, тут той випадок, коли походження зобов’язує, адже сама установа заснована Блаженнішим Патріархом Йосифом Сліпим 6 травня 1979 року як філія Українського Католицького Університету, яку підтримує Українське релігійне товариство св. Софії, — благодійна організація Великобританії.
Інститут сприяє поширенню обізнаності в царинах української історії, культури, мови, релігії, літератури і традицій, сучасного становища України, глибшого пізнання та розуміння українознавчих питань за посередництвом освітньої та професійної діяльності, а також провадить соціальну допомогу для співвітчизників, організовуючи курси англійської мови, допомагаючи заснувати медичну асоціацію.
Про діяльність інституту я попросив розказати його голову — Андрія Гундера.
— Ви розташовані у воістину унікальній, надзвичайно красивій будівлі. Розкажіть трохи про її історію.
— Це район Голенд-парку — один із найпрестижніших у Лондоні. Усі білі особняки на нашій вулиці витримано в такому ж самому вікторіанському стилі. А наш будинок зведено наприкінці ХІХ століття як резиденцію для заможної родини. Зала, де відбуваються публічні заходи інституту, була кімнатою для прийомів. Зберігся навіть ліфт, яким подавали нагору страви з кухні, лишилися — що трапляється нечасто — оригінальні розписи на стелях. Тож це пам’ятка архітектури, й її утримання доволі складне. 1979 року цю будівлю придбав Йосиф Сліпий для потреб Українського Католицького Університету.
— Тобто ви були пов’язані з Католицьким Університетом із самого початку?
— Ми є філією УКУ. Він був заснований 1963 року в Римі завдяки майже неймовірному збігу історичних обставин. Того року, при Хрущові, так звану ракетну кризу на Кубі було розв’язано багато в чому завдяки зусиллям тодішнього Папи Івана XXIII. Представники президента Кеннеді, прямуючи до СРСР, проконсультувалися попередньо з Папою — про що можна було б попросити керівника СРСР. Тож Папа порадив їм звернутися з проханням про звільнення Сліпого. Хрущов добре їх прийняв і був дуже здивований, що Сліпий ще живий, — він знав про цю справу ще з часів свого керівництва Україною. Сліпий, виїхавши до Рима, створив Католицький Університет. З’явилося кілька філій. Після здобуття незалежності сьогодні у Львові в УКУ вчиться 1500 студентів. Наш зв’язок є сильним, ми, будучи тут, намагаємося допомагати чим можемо — в основному контактами, збором коштів тощо.
— Чи нема тут суперечності: ви ж насправді за родом діяльності суто світська установа?
— У Японії — понад 20 Католицьких університетів. Так само у США Католицькі університети найпотужніші. Той же Оксфорд починав із філософії й теології.
— Я бачив українські організації в інших країнах, і мушу визнати: на загальному тлі ви вирізняєтеся високою та дуже плідною активністю — й це при тому, що покладатися вам доводиться в основному на власні сили. Як це вам вдається?
— Ми працюємо на громадських засадах. Коли людині подобається її справа, то вона робить її добре. У нас підхід простий: не заважати. Що в нас реально є? Чудове приміщення. На такій базі набагато легше щось розвивати. Наприклад, ми зустрілися з трудовими мігрантами, спитали, чим можемо допомогти. Вони відповіли, що їм потрібні дві речі: доступ до медицини й англійська мова. Тож ми започаткували курси англійської мови й маємо медичне товариство. І, окрім цього, — театральні репетиції щопонеділка, курси української мови. Дуже різні сегменти. Якщо в когось є цікава ідея, то ми кажемо: «Будь ласка». Головне — не заважати.
— Ви вже згадали про наших мігрантів. А що загалом являє собою діаспора на сьогодні?
— Тут спочатку треба зрозуміти, що таке діаспора. Бо традиційний образ — гопак, вишиванка, українська мова з канадським акцентом. Є стара діаспора, але найбільше — трудових мігрантів. У Лондоні багато українців, за різними припущеннями, до ста тисяч. Багато що міняється. Наприклад, українські мільйонери люблять купувати нерухомість у Британії. Вони, їхні родини, їхні діти, які тут живуть або вчаться, — члени діаспори чи ні? Мабуть, що — ні. Але є заможні люди, які сюди приїжджають, працюють, — банкіри, юристи, дехто з них буває на наших заходах. Студенти, до яких приєднався ще й хтось із викладачів, створили Товариство українських студентів. У тому ж Європейському банку реконструкції та розвитку працюють 20 українців. Вони — діаспора? На недавній лекції Андрія Портнова із 50 слухачів 40 були народжені в Україні й приїхали сюди в останні 20 років. Це показово.
— Так звана нова хвиля мігрантів.
— Так, але нова хвиля теж дуже неоднорідна. Поняття діаспори сьогодні розмите.
— А ви самі з якого кола?
— Я — представник старої діаспори, хоча багато років працював у Києві. «Старі» не завжди довіряють «новим», і навпаки. Тут є над чим працювати. Головне — діалог, і ми намагаємося підтримувати його якомога ширше.
— Що ж об’єднує настільки різних людей?
— Зв’язок з Україною, українське походження. Це — незмінне. А найбільше, незважаючи на місце народження та економічне становище, об’єднує церква. По неділях, у свята церква переповнена. Це видно у Вербну неділю, коли по Оксфорд-стріт тисячі людей ідуть з лозою, з кошиками. Так само політикою цікавляться всі. Є події, які можна робити для обох сегментів.
— Ви згадували про курси української мови. Скільки на них зараз студентів?
— Минулого року було 12, зараз — 20.
— Хто вони?
— Теж дуже різні люди. Стара діаспора; хтось вчиться через професійні потреби; хтось одружився з українкою; є ті, хто цікавиться Україною, або ті, хто раніше вчив російську, а тепер вирішив освоїти українську. Навіть є один із редакторів журналу Financial Times.
— Але все одно помітна диспропорція: сто студентів на курсах англійської й лише 20 — на української.
— Це — реалії. Нас запитують: чому ви викладаєте англійську? Але ж є попит. При тому, зауважте, ми не маємо жодних фінансових зисків. Оплачуємо лише роботу вчителів. А на основі цього попиту, цих десятків людей, що приходять на мовні курси, починає гуртуватися спільнота — й це найважливіше.
— Ви ще казали про медичну програму. Як це виглядає на практиці?
— Із тих зустрічей з нашими мігрантами було зрозуміло, що є велика потреба щодо інформації про медицину. За останній рік було три випадки, коли приїжджали наші заробітчани, тут помирали, бо боялися йти до лікаря, й доводилося збирати гроші, щоб тіло відправити додому на поховання. Ми поговорили про це з місцевими лікарями родом з України, й вони з власної ініціативи заснували в листопаді минулого року Українську медичну асоціацію Великобританії. Ми надаємо їм приміщення, інформаційно їх підтримуємо, але, підкреслюю, наша роль мінімальна. Дуже хороші люди, серйозні професіонали. У них тепер є своя мережа, є різні програми з Україною, до них звідти приїжджають на стажування. Роблять конференції, вчаться одне від одних. Оце я маю на увазі, коли кажу про діалог.
— Певним чином до формату діалогу можна віднести опитування в рамках проекту THEMIS, оголошення про який розміщено на вашому сайті. Що це за ініціатива?
— Це опитування робив Міжнародний інститут міграції Оксфордського університету. Вони отримали спеціальний грант, і наразі вивчають міграцію з трьох країн: Бразилії, Марокко та України. Там багато цікавого. Наприклад, — як мігрант, що повертається в Україну, ставиться до закону.
— Надзвичайно цікаве питання...
— Так, адже закон тут — це святе. Загалом же отримані дані свідчать, що 14% населення України перебувають в еміграції, водночас 4% ВВП країни складають гроші мігрантів.
— Що тут варто було б зробити, на вашу думку?
— Дивіться: в парламенті Італії є вісім депутатів, які займаються виключно італійцями, що живуть поза межами країни. Я вважаю, що було б дуже добре це питання порушити у нас. 14% — це приблизно п’ять мільйонів людей зі своїми потребами. І нема жодного депутата, який би відповідав за них. Гадаю, це поки що малоймовірно. Владі це не потрібно, бо, вочевидь, ті, хто виїхав, не дуже-то її підтримують. Але було б дуже добре, якби вони колись мали свій голос у Раді. Це — дискусійне питання, але його треба виносити на порядок денний.
— Якщо ми вже повернулися до України: як, на ваш погляд людини, що має можливість подивитися з певної дистанції, виглядає ситуація в країні?
— Я — оптиміст. У мене багато зв’язків із Україною, зокрема щодо бізнесу, слідкую за ситуацією. Тенденції нині невтішні. Капітал вивозиться, підприємці дуже скаржаться на тиск, рейдерські атаки тривають — тобто дуже складно. Але все ж таки в Україні є хороші люди, котрі там лишилися й працюють. Питання — хто виїжджає з країни. Із середнього прошарку, інтелектуали...
— Відбувається відплив інтелекту.
— Так. Однак ми думаємо, що в нас все найгірше. Просто в нас є що вдосконалювати, є над чим працювати. Зараз стало немодно добре говорити про Україну: вважається, якщо говориш щось добре, значить, підтримуєш владу. Вважаю, так не можна. Є дуже багато поганого, й влада винна — тут не заперечиш. Але ми занадто фокусуємося на політиці. Але якщо трошки відійдемо, то побачимо, що дуже багато хороших людей роблять добрі речі, вірять, що можуть щось змінити. Тому я на це дивлюсь оптимістично. Зрозуміло, що це «без надії сподіваюся», але такі люди надихають інших. Дуже важливо дати іншим надію. Ми зараз прагнемо піднімати інформацію про Україну на різних рівнях, але треба діяти обережно, бо ми не хочемо бути політично заангажованими.
— Знаєте, ось ви сказали: «питання — хто виїжджає з країни», а чомусь я продовжив фразу про себе так: «питання — хто кого»...
— Гадаю, що тут важливо — «з ким». Так, ситуація дуже складна. Цінності, які сьогодні є, треба переглядати. Нам просто треба це зрозуміти й проговорити, щоб ми одне одного не дурили. На мою думку, є якесь світло, якась свічечка — незважаючи на все, вона горить, і головне, це світло передаватиметься іншим. Тож просто й легко воно не буде, але — все одно рухатимемось.
Інші матеріали цієї шпальти:
з 9
