Купить вышиванку Донецк - вышиванки - женские, мужские, детские в Донецке

Інтернет-магазин вишиванок від майстрині Галини Михайлюк

Бажаєте купити вишиванку? Тоді ви там де потрібно. Увага! Діють ЗНИЖКИ на вишиванки!!!.

(068)004-89-17 з 9до 20
(099)006-08-72, (093)805-36-02_









вишиванка Купити вишиванку вишиванки київ купити купити вишиванка ВИШИВАНКИ домоткане полотно купити Чоловіча вишиванка вишиванка купити вишиванка фото вишиванки купити вишиванка зі сваргою вишиванка українська сорочка вишиванка вишиванки на замовлення вышиванки оптом в запорожье вишиванки жіночі сварга Вишивка сварог жіноча вишиванка замовити вишиванку вишиванка від галини михайлюк вишиванка коломия вишиванка львів купити вишиванка рівне купить вишиванка у львові вишиванки в черкасах вишиванки купити черкаси дитяча вишиванка під заказ украинская вышиванка дитяча вишиванка коломия замовити вишиванку коломия коломийський ринок вишиванка коломия вишита сорочка купити вишиванку в тернополі купити вишиванку львів купити вишиванку тернопіль сорочки вишиті львів Луганськ купити вишиванку на домотканому полотні відправка вишиванка пошта відправка вишиванок доставка вишиванок доставка вишиванок новою поштою купити вишиванку в львові купити вишиванку в черкасах купити вишиванку житомир купити вишиванку київ купити вишиванку луцьк купити вишиванку у києві купить вишиванку донецк магічна вишиванка полтваська вишиванка купить вишиванку КУПИТИ ВИШИВАНКИ вишиванки оптом купити вишиту сорочку купити жіночу вишиванку купить вышиванку донецк вышиванка донецк барвиста вишиванка сорочки вишиті жіночі сорочки мужские вишиванка ручної роботи вишиванки купити тернопіль вишивк гуцульські чоловічі вишиванки коломийський ринок вишиванок ВИШИВАНКИ ГУРТОМ Купити Українська вишиванка безкоштовно вишиванка зі сваргою вишиванка купити вишиванка українська вишиванка фото ВИШИВАНКИ вишиванка на замовлення вишивка бісером купити жіноча вишиванка купить вышиванку в донецке dbibdfyrb dbibdfyrf erhf]ycmrf dbibdfyrf regbnb dbibdfyre tprjinjdyj Купити вишиванку за помірними виванки чоловічі дешево вишиванка купити бердянськ вишиванка купити запоріжжя вишиванка купити київ вишиванка національна вишиванка опис роботи магазини вишиванки гурт вишиванки донецк купить вишиванки донецьк вишиванки опт вишиванкова тканина вишивані сорочки ціни вишивка бісером схеми вишивка купити вишити сорочки вышиванка купить вышиванка купить донецк вышиванки оптом в бердянске вышиванки оптом в донецке вышиванки оптом в миколаеве вышиванки оптом в харькове вышиванки оптом в херсоне вышиванки оптом в черкасах вышиванки оптом запорожье вышиванки оптом николаев де купити жіночу вишиванку по інтернету дешево дитячі сорочки вишиті жіночі сорочки вишиті малюнок української дівчини можна придбати вишиванку національна вишита сорочка пояси вишиті фото рідна вишиванка сучасна вишиванка тканини для вишиванок українська вишивка фото фото вишитих рубашок чоловічі вишиванки ціни фото чоловічі сорочки вишиті Купити вишиванку в Первомайську вишиванки на продаж вишиванки.опт вишивка жіночого вишита сорочка на чорному полотні вишиття купити вишиті плаття вышиванка донецкая вышиванки в донецке вышиванки оптом галицька вишиванка донецк вишиванка донецкие вышиванки замовлення вишиванок купити вишванка розмір купити вишиванку в Луганську купити вишиванку донецьк купити вишиванку ручна. роб. поштою купити жіночу вишиту сорочку купити чоловічу вишиту сорочку купить вышиванку киев доставка купить сорочки донецк куплю нитки до вишивання оптом курить вышиванки донецк продаж вишиванок продаж вишиті вставки за кордон сорочка під вишиванку сорочка чоловіча вишиванка сорочки донецк купить Вишивка Ручної Роботи барвиста вышиванка интернет магазин вишиванки купить оптом вышиванка купить г. донецк где можно купить вышиванку в донецке вишиванка вишити сорочку вишиванкою вишиванку вишиванці вишивка плаття чоловічі вишиванки вишиванки жіночі схеми вишиванку вишита сорочка вишивка сорочка вишивка сорочок вишита чоловыча сорочка вишитих сорочок вишиті сорочки жіночі купити вишиванку в миколаєві купити вишиванку у вінниці одеса вишиванка купити одесса вишиванка херсон вишиванка купити чоловічих вишиванок чоловічої сорочки ярмарка вишиванок в коломиї вишиванки- яке має значенняу з давнини українська жіноча сорочка вишиванка фото вишиванка донецьк вишивка свастикою купити вишиванку в запоріжжі Чоловіча вишиванка ручної роботи Чоловіча вишита сорочка вишиванки дитячі вишиванки для дітей вышиванки одесса вішивка бисером подсолнухи канва aida 14 купити дитячі вишиванки сварга купити тобто 55 клітин в 10 см. чоловіча вишиванка стародавня чоловічої вишиванки інтернет-магазин вишиванок ВИШИВАННЯ Рідна Українська Національна Віра ФОТО: В Николаеве прошел парад вышиванок вишиванки донецк вишиванки фото жіночі вишиванки фото жіночі вишиванки рівне вишиванки українські чоловічі вишиті сорочки рівне вишивка схеми вишиті сорочки вышиванки купить народний одяг закарпаття схеми вишивки тернопіль вишиванка (фото) 5 рекордів встановили на честь української вишиванки ABOUT Embroiderers Know the whole UKRAINE ALL EMBROIDERY Svarga Swarga) — набір небесних світів embroidered shirt embroidery Ідеологія Ярма Безкоштовно схеми вишивок рушників Безкоштовні схеми вишиванок Болгарський слід у степах України Буковинці вразили столицю старовинними вишиванками Білоруська вишивка В БУДЬ-ЯКУ В Музеї мистецтв Прикарпаття майстриня Наталя Лазарєва представила 30 вишитих картин В Николаеве в центре города прошел парад вышиванок В Торонто Воплі Відоплясова взяли участь у параді вишиванок ВАРВАРА РИЗИ ТКАЛА ВИГОТОВЛЕННЯ ВИШИВАНОК ВЕЛИКИХ РОЗМІРІВ ВИКОЛЮВАННЯ ВИШИВАНКА: НАЦІОНАЛЬНИЙ ОДЯГ ВИШИВАННЯ БІСЕРОМ ВОЛИНСЬКІ ВИШИВКА ТА ПІСНЯ СЕРЕД КРАЩИХ… Ви можете купити нашу вишиванку в Первомайську. Види швів: безкоштовні уроки вишивки Вишиваний рушник Спаський Вишиванка Українське Сонце Вишиванка чоловіча червоним білим по білому та білим по білому. Вишиванка чорними нитками на сірому льоні Вишиванки жіночі. Схеми. Вишивані жіночі плаття від народної майстрині Галини Михайлюк Вишивані жіночі сукні від народної майстрині Галини Михайлюк Вишивка Карпат та Прикарпаття Вишивка Ручної Роботи (ВІДЕО) Вишивка Ручної Роботи .Ексклюзив Вишивка бісером. Як вишивати бісером Вишивка як елемент затишного інтер'єру. Вишивку на шкарпетках підбирають до кольору сорочки Вишиті встаки для чоловічих сорочок Во Львове статуи римских богов одевают в вышиванки Вплив символів вишивки на організм людини Все про розміри Відео Відкриваємо Таємницю Тризуба Відомі рівняни відзначили 50-річчя в музеї Відповідь до християнських Міссіонерів Груди та спину матадора захищає вишивка Гуцульська вишивка - унікальне явище в мистецькій культурі українського народу. Гуцульська вишивка від Галини Михайлюк Гуцульські базари: влаштуйте собі шопінг-тур на вихідні Гуцульські орнаменти ДИТЯЧІ ВИШИВАНКИ ДУХОВНИЙ ЗМІСТ УКРАЇНСЬКОЇ ХАТИ Давня гуцульська вишиванка ручної роботи від Галини Михайлюк Де купити дійсно якісну вишиванку День пам’яті жертв голодоморів та політичних репресій Дизайнер Літковська презентувала лукбук колекції Дитяча вишиванка для хлопчика Дитяча вишиванка на замовлення Для дітей із Центру реабілітації вишивають сорочки До дня Полтави пройде парад вишиванок Догляд за вишитими виробами Доставка вишиванок в Америку Життя » Людські долі Лівою рукою вишила сотні робіт Жіноча вишиванка Подоляночка З першим снігом на Прикарпатті туристи почали купувати шкіряні шапки і вовняні рукавиці. ФОТО Йорданське льодове містечко села СпасКниги рекордів України КАРТА САЙТА КОДУВАННЯ ДОЛІ КРАЙКИ Календар Священних Годин на 7520 р.Д. (2012) Рік Колесніченко роздасть школярам книжку про співпрацю ОУН-УПА з Гітлером Коломийське Конопляна тканина (домотканне полотно) Корупція Віри Коса гладь Крайка Купити вишиванку безпосередньо у майстрині Кучерявий шов півхрестиком Латинське Linum Usitatissimum Листи до Ока Божого Листівки з «Дивосвіту» Ольга МОНЧУК Луврські лаври Пінзеля Людмила Губаль: Кожна лялька МЕРЕЖКИ Мистецтвознавець Роман Пилип:Я прагнув повернути своєму народу ним же створене НАРОДНИЕ ВБРАННЯ ДОЛИНЯН ХУСТСЬКОГО РАЙОНУ ЯК ВИРАЗНИК На Рівненщині тривають «Сімейні перегони» Народне житло Немає настрою на Новий рік 31 грудня Святкуйте у березні Нитки для вишивання сорочок Одне і те ж блюдо під різними назвами Орися Козяк вишиває лише з молитвою ПОЯСИ ПРОКАТ ВИШИВАНОК Постать Івана Франка – по національнім обудженні Потужна енергетика українців у вишиванках зростає Придбай вишиванку в серці України. Прикрашені Великодні Кошики Про Льон Пряма гладь РОБОТИ РУЧНОЇ Решетилівська Вишиванка Розміри вишитих сорочок Румунське мереживо: загальний опис технології - румунське мереживо Шнуркова мереживоплетіння гобелен СВІТОГЛЯД РІДНОВІРІВ Сва́стика Свастика і таємниця імені Сорочка чоловіча вишита Спас Співпраця для Інтернет-магазинів ТЕХНІКИ ТЕХНІКИ ВИШИВАННЯ Тепер і в кримській столиці є де помилуватись і навчитись українській вишивці Тернопіль Техніка вишивання «Верхоплут» Тканина Треба зрозуміти той час У Росії видали книгу про УПА У Франковому університеті – виставка сюрреалістичних вишивок У Черкасах Варвара вчила вишивати УКРАЇНСЬКА ВИШИВКА - ГЕНЕТИЧНИЙ КОД чи ПОСЛАННЯ КОСМОСУ Узори гуцулів Україна езотерична. Розслідування Українське народне вбрання - вишиванка Українське народне вбрання в різних регіонах Український інститут у Лондоні — одна з найуспішніших організацій українців за кордоном Українські вишиванки — базар вишиванок в Коломиї признали найколоритнішим в Україні Українські чоловічі вишиванки Хата- обрядовість Час на девишиванкизацію Чоловіча вишиванка ручної роботи Чоловіча вишита сорочка Чоловіча вишиванка ручної роботи. Чоловіча вишита сорочка Чоловіча вишиванка – купити Чому у Феміди Зав’язані Очі Шалена популярність вишиванок Шовк Як визначити розмір вишиванки Як вишивати бісером Як підібрати красиву вишиванку Якісні тканини для вишивання – якісна вишивка. бабусі багатогранне явище в Запорожье прошел парад вышиванок вишиванка відео вишиванка зі свастикою вишиванка на домотканому вишиванка решетилівка вишиванка свастика вишиванка у вишиванки за гуртовими цінами вишивання хрестиком для початківців вишивання картин вишиванок вишивка білим по білому схеми вишивка схеми безкоштовно вишитих гуцульська вишиванка гуцульська чоловіча вишиванка де замість фото повстанців - світлини з свастикою і вишиванкою дитяча вишиванка для для дівчинки домоткане екологічно чиста на льоні картин. Гуртом. На вагу. книга про гуцульську вишиванку. космос купити великодній кошик купити вишиванку на льоні купити гуцульську чоловічу в купити пасхальний кошик купить вишиванку в Донецке кілька культурно-мистецьких подій льодове містечко має свої норов і вдачу найбільш корисний натхненної Громадянином Кейном полотно приклади основних видів вишивання решетилівка решетівка розколяда рушників сварги свароги семантика житла сорочок та у перекладі означає фото вишиванка чоловіча чоловіча Український вектор щит з великою червоною свастикою на воротах міста. я отримала вишиті сорочки як символ Душі Української як і кожна жінка яка родом із Путильщини
Показ дописів із міткою вишиванки купити черкаси. Показати всі дописи
Показ дописів із міткою вишиванки купити черкаси. Показати всі дописи

понеділок, 3 грудня 2012 р.

«Стипендіат» — не банкомат


«Стипендіат» — не банкомат

Людмила ЗАСЄДА, спеціально для «Дня»
Враження непомітно почало складатися ще з порогу залу вишуканого нового готелю, що на Набережно-Хрещатицькій 1-А, навколо будівлі Fairmont Grand Hotel Kyiv — такі масштабні гучні будівельні роботи з реконструкції набережної, Поштової площі та довколишніх вулиць, що потрапивши всередину фешенебельного оточення, набагато виразніше розумієш: будь-яка розкіш, і ця також, починалася з такого ж будівельного гуркоту, спільних величезних зусиль, засобів, знань, працьовитих і грамотних рук. Приємно, що в такому багатому інтер’єрі головною темою зустрічі стало меценатство — конкретне і ділове.
Президент київського Сигарного Клубу Мілан Паєвич розповів про традиції діяльності клубу з проведення київських світських зборів щодо принципів меценатства, які розвивали засновники Клубу, його активні учасники — генерал-губернатор граф Ігнатьєв, панове Ханенки, Бродський, Терещенко, Харитоненко...
«Місія київського Сигарного Клубу, і моя у тому числі, — спробувати відродити меценатство, яке реально існувало на початку XX століття, коли і було засновано Сигарний Гурток Ігнатьєвих», — сказав президент. Упродовж минулих п’яти років Клубом було організовано багато добродійних програм. Найяскравіші з них — серія концертів класичної музики на честь когось із великих музикантів — Шопена, Ліста, Горовиця. Нині Клуб і добродійний фонд «Приятелі дітей» організували єдиний концерт відомого піаніста Дмитра Суховієнка (Україна-Бельгія), який відбудеться 25 листопада. Треба зазначити, що фортепіанний концерт, який складається з творів Гайдна у виконанні пана Дмитра, відбувся в Європейському парламенті в жовтні цього року, а в Києві можна буде насолодитися натхненним його повторенням, звичайно, зробивши добродійний внесок на підтримку освітньої програми «Стипендіат». Усі зібрані кошти підуть на допомогу студентам з числа вихованців дитячих будинків та шкіл-інтернатів. Ця програма існує завдяки українським та іноземним меценатам, і Клуб активно виступає ініціатором добродійних акцій.
Пан Мілан зізнався, що він не фанатичний прихильник сигар, швидше, фанат тієї статусної клубної атмосфери відповідальності та порядності, які допомагають його членам вирішувати важливі справи, у тому числі й меценатські. Дізналася, що до цього клубу ніколи не запрошують жінок (вони завжди, мимоволі відволікаючи, змінюють тональність чоловічих зустрічей, ще й пафосних олігархів і політиків, вічно оточених кремезними охоронцями). Член клубу може тільки раз на рік запросити сюди дружину на бал, маму або дочку. Суворо там у них, схоже.
Сам Мілан, який прекрасно відчуває класичну музику, зізнався, що, наприклад, Ліст був завжди для нього дуже складним, але послухавши твори у виконанні піаніста Суховієнка був так приголомшений, що це відчуття зберігає досі і не дозволяє йому зникнути. «Це — більше ніж концерт, я вловив щось дуже життєво важливе для себе. І цей дотик нині зі мною».
Допомога благодійників завжди адресна, в клубі знають своїх підшефних поіменно. Немає нічого сумнішого за випускні вечори в дитбудинках або школах-інтернатах, додає президент добродійного фонду «Приятелі дітей» Марина Криса. Наступного дня після балу — повне нерозуміння, як жити далі, як вижити в світі, де немає близьких. Саме таким ми допомагаємо. Учасниками проекту вже стали понад 600 випускників. І цей концерт обов’язково виправить чиюсь долю, очистить чиюсь душу, прибере цілком обґрунтований страх перед дорослим життям.
Цікаво, що Дмитро Суховієнко, вже ставши знаменитим, сам зателефонував до клубу і просто сказав: «Я ваш». Уродженець Черкас, він одинадцять років навчався в Київській середній спеціалізованій музичній школі-інтернаті імені М.В. Лисенка. Потім, після закінчення Державної консерваторії імені П.І. Чайковського, вчився в Європі, де брав участь у декількох музичних конкурсах, блискуче виконав програму і став лауреатом багатьох із них. Його в Європі називають послідовником Горовиця, багатообіцяючим талантом. Нині піаніста призначено артистичним директором серії концертів у Європейському парламенті в Брюсселі. Музикант багато гастролює, дає концерти по всій Європі, часто буває в Україні, а цього року він бере участь як член журі в міжнародному конкурсі імені Лисенка в Києві. Завдяки ідеї маестро Суховієнка, програмою концерту 25 листопада буде відзначено і 75-річний ювілей відомого українського композитора Валентина Сильвестрова. Піаніст виконає два його твори, а також сонати Гайдна і Бетховена. Уявляєте, не приховуючи свого захопленого здивування, поділився музикант, якось приніс пан Валентин оберемок нових нот і просто подарував їх мені. Просто так, і це за нинішніх часів. Низький йому уклін, завжди виконуючи подароване, розповідатиму про це. Не втримаюся і пораджу всім: не бійтеся складної музики, її силу ніколи не пізно відкрити для себе. В ній — подорож у часі, істина, щирість і душевні сили, яких ніколи не буває надто багато.
Ще одна цікава деталь. Виявилося, що класний інструмент, який підійшов маестро, є лише в студії Савіка Шустера. Звідти він і приїде у готель на один концерт. Зрозуміло, що чудовий вечір чекає на меценатів, а в результаті для дітей — така необхідна підтримка.
Звичайно, пожартував хтось із промовців, що «Стипендіат» — не банкомат. Усім Клуб і Фонд допомогти не можуть, але як приємно усвідомлювати, що дива трапляються, якщо одного дня зустрінуться в своєму клубі статусні чоловіки і вирішать допомогти.
У Києві традиції меценатства мають таку довгу і славну історію, тому вкрай важливо, що добрі справи здійснюються і сьогодні, і, можливо, добродійність стане частиною нормального повсякденного життя, як і в будь-якій європейській державі.
Зрештою, це потрібно і тим й іншим.
До речі, дружини членів Київського Сигарного Клубу дуже задоволені тим, що до клаб-хаусу не заведено запрошувати жінок, а їх знатні чоловіки займаються гідною справою. Отже, цінують погоду в домі. Втім, куди ж без неї...
Інші матеріали цієї шпальти:

Чому Європа не знає про українську трагедію?


Чому Європа не знає про українську трагедію?

Погляд президента Італійської асоціації українознавчих студій Джованни БРОДЖІ

Юрій МЕЛЬНИК, викладач кафедри зарубіжної преси та інформації Львівського національного університету ім. Івана Франка
За останні десятиліття український Голодомор визнали в колах авторитетних західних істориків. Зокрема, крім Роберта Конквеста, Джеймса Мейса та Андреа Ґраціозі, хотілося б згадати мало знаного в Україні французького автора Бернара Брюнето, який у праці «Століття геноцидів» приділив належну увагу та гідно потрактував трагедію українського народу 1932 — 1933 рр. Однак маємо констатувати, що в масовій свідомості західних народів Голодомор не фігурує.
Напередодні Дня пам’яті жертв Голодомору ми попросили висловитися щодо цього Джованну БРОДЖІ, відому дослідницю культури слов’янських народів, професора Міланського університету, президента Італійської асоціації українознавчих студій. Подаємо кілька її реплік.
«У Європі впродовж усього повоєнного п’ятдесятиліття інтелектуали особливо ставилися до СРСР та були під значним впливом совєтської пропаганди. Відомості про Голодомор з’являлися тільки з 1980-х років — із-під пера поодиноких істориків високого рівня, як і повідомлення про інші радянські злочини».
«Гадаю, що має значення також психологічний фактор: звичайні люди не люблять перейматися трагедіями. Благополуччя 1970-х — 1980-х років сприяло насамперед розвагам і відпочинку, тому й не залишалося місця на зацікавлення трагедією, яку пережила така далека країна в такі давні часи. Люди (і особливо італійці!) можуть перейматися трагічними подіями, які трапляються сьогодні, але забувають про них через два дні. Що вже говорити про трагедії, які сталися 80 років тому!»
«Варто мати на увазі, що в Італії не було численної та впливової української еміграції. Вона була в Німеччині, тому саме там найбільше писали про Голодомор. І, звичайно ж, в Америці та Канаді. У Франції відомості про Голодомор не такі скромні, як в Італії, але все одно неповні. У Франції культурний вплив Росії величезний».
«В останні п’ять-шість років почалися серйозні економічні та соціальні проблеми в кожній європейській країні. Зазвичай люди переймаються власними бідами, Західною Європою. Дуже мало думають про країни, які перебувають у Євросоюзі віднедавна (такі як Угорщина, Чехія чи Польща). Ще менше думок — про країни, які далі на схід, за межами ЄС. І Україна, хай як це прикро, не пропонує сьогодні багато цікавого для пересічного італійця чи європейця...»
«На жаль, як би там не було, в Європі домінує російський вплив, зокрема з тієї причини, що Європа залежна від Росії економічно та політично. Особливо в цей важкий період для економіки Європи бізнес значно важливіший для європейської політики, ніж історичні чи етичні проблеми».
«Попри все, за останні 20 років кількість людей, які володіють певними знаннями про Голодомор, зросла, навіть якщо рівень знань залишається дуже загальним і низьким».
«Останнє спостереження: український уряд завжди робив дуже мало для поширення знань про українську історію та культуру. Знаю, що нині активний один український інститут у Парижі, але в Італії українське посольство не робить абсолютно нічого. До деяких ініціатив удавалися італійські історики та, з певних нагод, українські громади в Італії, але навіть це — крапля в морі».
Як бачимо, деякі причини незнання європейської спільноти про українську трагедію мають об’єктивний характер, і зарадити їм дуже важко. Однак серед зауваг Джованни Броджі є також пасивність самої української держави та її інститутів. Цей фактор українці аж ніяк не можуть вважати за такий, що від них не залежить. Мусимо зібратися з силами заради мільйонів невинно замучених, якщо не хочемо, щоб пам’ять про них пішла в небуття.
КОМЕНТАРІ
Чи еволюціонує в російському суспільстві точка зору щодо Голодомору в Україні? Як слід сприймати підготовку до публікації Федеральним агентством Росії тритомника, який спростувує «винятковий характер» голоду в Україні в 1930-х рр. і в якому говориться, що це перекручування історії на шкоду Росії, «День» запитав доктора філософських наук, директора Центру з вивчення Росії Російського університету дружби народів Ігоря ЧУБАЙСА.
— Той, хто ототожнює росіян і владу, — припускається серйозної політологічної помилки. Влада сьогодні не виражає у нас інтересів суспільства. Починаючи з 1917 р., коли були знищені Установчі збори, ніяких вільних і чесних виборів у нашій країні не було. Минуло 70-80 років, і люди вже розуміють, що таке «совок». Тому не треба ототожнювати простих людей і поведінку влади.
Що ж до Голодомору — влада в нас неадекватна й нелегітимна, тому вона вимушена спотворювати картину світу, власну й сусідську історії.
Проблема Голодомору не така проста, бо, на жаль, Україна програла інформаційну війну. У Росії є чимало людей, які чудово розуміють, що таке Голодомор. Якби тим, хто розуміє цю проблему, дали годину ефірного часу на одному телеканалі протягом місяця — ми отримали б країну зовсім іншої якості.
Товариш Сталін полюбляв убивати не лише українців, а й росіян з білорусами. Але українцям в цьому випадку дісталося більше. У Росії також був Голодомор, але не в таких масштабах. Російська армія не могла зробити те саме в себе, що вона робила в Україні, й Сталін не отримав такого жахливого результату, адже не було важеля.
«ДЛЯ УКРАЇНИ ГОЛОДОМОР — ЦЕ ОДНА З ПОДІЙ, ЯКА ДОПОМАГАЄ БУДУВАТИ НАЦІОНАЛЬНУ ІДЕНТИЧНІСТЬ»
Семен НОВОПРУДСЬКИЙ, незалежний журналіст, Москва:
— Треба розрізняти дві речі: ставлення простих людей і ставлення влади. За колишнього українського президента ця тема була дуже важливою для російського офіційного політичного порядку денного у відносинах з Україною. Тож російська влада намагалася продемонструвати своє ставлення і не сприймала спроб Ющенка домогтися визнання Голодомору геноцидом, тим самим солідаризуючись із тим, що вона є спільником Сталіна. Нині ця тема, на мій погляд, зникла з політичного порядку денного російської влади. Утім, ставлення Кремля до цього анітрохи не змінилося. Щодо населення, то, щоб міркувати про це коректно, потрібні соціологічні дослідження. Як на мене, якість знання історії в Росії така, що велика частина людей, насамперед молодих, узагалі не знає, про що йдеться. У цьому сенсі росіяни однаково погано знають як радянську, так і дорадянську історію Росії. Тим більше вони мало знають, що таке Голодомор. У будь-якому разі, якщо триватиме той вектор у відносинах між Росією й Україною, який є сьогодні, цю проблему усвідомлюватимуть як трагедію лише ті росіяни, які мали або радянський досвід життя, або уявлення про історію. Складається враження, що російська влада — величезна проблема для самої Росії. Кремль не може придумати, на яких принципах будувати російську державність. Для України Голодомор — це одна з подій, яка допомагає формувати національну ідентичність. Це справді національна трагедія величезного масштабу, яка має бути в кожній нормальній писаній історії країни. Для Росії, звичайно, ця сторінка історії не є такою, і вона не «випинатиметься» владою, наприклад, при написанні підручників історії. Гадаю, що й російська влада докладатиме багато зусиль для того, щоб самі росіяни не мали уявлення про цю подію. Даних про те, яка нині ситуація із свідомістю росіян щодо Голодомору, немає. Я не пригадую, щоб проводили такі дослідження.
Ігор САМОКИШ, «День»
Інші матеріали цієї шпальти:

День пам’яті жертв голодоморів та політичних репресій


День пам’яті жертв голодоморів та політичних репресій

Крім тих заходів, про які «День» уже писав, сьогодні в Національному Києво-Печерському історико-культурному заповіднику відбудеться відкриття виставки «1937 рік: Голгофа Церкви. До 75-річчя подвигу християн, що постраждали під час Великого терору», яку заповідник організував спільно із музеєм «Православна Україна» Української православної церкви. Власне, церква як складник суспільства і її представники стали також жертвами сталінського червоного терору.
1932-го було підписано декрет, в якому проголошено: «До 1 травня 1937 року ім’я Боже має бути забутим на території країни». Він поклав початок «безбожній п’ятирічці», в результаті «виконання й перевиконання» якої було заарештовано 40 архієреїв, закрито і знищено 95% храмів. 20 років тому, 1992-го, відбулася перша канонізація новомучеників і сповідників ХХ століття, які постраждали за віру Христову.
Пам’ятна виставка створена на основі архівних матеріалів, особистих справ представників репресованого духовенства Києво-Печерської лаври, унікальних фотографій вітчизняних новомучеників: київського митрополита Костянтина (Дьякова), одеського митрополита Анатолія (Грисюка), харківського архієпископа Олександра (Петровського), полтавського архієпископа Феофана (Бистрова), Онуфрія (Гагалюка), священносповідника Олексія Глаголєва та інших.
Мешканці Черкащини разом з українцями ще дев’яти обласних центрів розпочнуть акцію, під час якої представники громадських організацій і патріотичних політичних партій пропонуватимуть перехожим зробити символічну пожертву на придбання лампад і свічок, котрі запалять на Театральній площі 24 листопада. Охочі зможуть не лише долучитися гривнею, а й одночасно наповнити величезну прозору колбу зернами пшениці. Із зібраного зерна згодом спечуть хліб як символ колективної пам’яті, який розділять і роздадуть усім учасникам жалобних заходів у суботу.
Акція відбудеться також у Києві, Дніпропетровську, Івано-Франківську, Луцьку, Львові, Сумах, Тернополі, Харкові, Чернівцях, повідомляє narodua.com. У Луцьку, на Театральному майдані, сьогодні теж відбудеться захід «Тоді нас міг урятувати хліб, тепер нас урятує пам’ять!» та флешмоб «1933 рік в одній хвилині». 24 листопада в СНУ ім. Лесі Українки пам’ять загиблих ушанують хвилиною мовчання, відбудеться скорботна хода від Театрального майдану до Замкової площі, де відбудеться панахида, мітинг та акція «Запали свічу пам’яті».
У Херсоні нині в ефірі ХОДТРК «Скіфія» вийде спеціальна програма до Дня пам’яті жертв Голодомору, а на 24 листопада заплановано мітинг-реквієм біля пам’ятника жертвам тоталітарного режиму, покладання квітів, молебень і запалювання свічок.
У Луганську в суботу відбудеться мітинг біля пам’ятника жертвам Голодомору, організований обласною «Просвітою». Зазвичай до нього долучаються опозиційні політичні партії та громадські організації.
У Дніпропетровську, на 9-му км Запорізького шосе, біля Меморіалу жертв Голодомору і політичних репресій, 24 листопада за ініціативи політичних партій і громадських організацій Дніпропетровщини відбудеться траурний мітинг і панахида. У Кіровограді в суботу жалобні заходи відбудуться на Фортечних валах, у зв’язку з чим у місті тимчасово призупинять рух автотранспорту на деяких вулицях.
У Миколаєві пам’ять загиблих ушанують спеціальним випуском «Телевізійного прес-клубу» на телеканалі TAK-TV, у центрі міста, біля скульптури Божої Матері, відбудеться віче-реквієм, а на міському цвинтарі — покладання квітів до пам’ятника жертвам голодоморів, там також відслужать заупокійну панахиду з участю священиків всіх конфесій. Такі заходи відбудуться і в Полтаві, Бердянську, інших містах і населених пунктах України.
Інші матеріали цієї шпальти:

Болгарський слід у степах України

Болгарський слід у степах України

Дніпропетровський національний історичний музей ім. Яворницького вперше презентував унікальні археологічні знахідки

Вадим РИЖКОВ, «День», Дніпропетровськ
Дніпропетровський національний історичний музей ім. Яворницького вперше презентує виставку «Велика Болгарія в степовому Придніпров’ї». На ній будуть представлені археологічні знахідки, пов’язані з болгарським етносом, виявлені під час розкопок на теренах України. Ще за часів будівництва Дніпрогесу (1927—1932) в межах сучасного міста Запоріжжя археолог Володимир Грінченко виявив Вознесенський поминально-поховальний комплекс кінця VII — поч. VIII століть. Це була оригінальна історична пам’ятка як за своєю будовою, так і за предметами, знайденими в розкопці. Вона була майданчиком розміром 62х31 м, оточеним валом з каміння і землі та розташованим на узвишші. У східній частині містилося кам’яне кільце діаметром 29 метрів, у середині якого було дві ями. В одній з них знайшли деталі поясних наборів з позолоченої бронзи, срібні фігурки орла й лева, кінську залізну збрую — вудила, стремена, пряжки, а також зброю — залізні ножі, наконечники стріл, шматки кольчужної сітки. Ці предмети були проколоті трьома залізними палашами. На всіх археологічних знахідках залишилися сліди вогню від поховального багаття. В іншій ямі були шматки каменя, перемішані з обгорілими кістками коней, черепками посуду, залишками дерева. Навколо другої ями боли сотні фрагментів кінських скелетів і глиняного посуду. Більшість дослідників пов’язують Вознесенський комплекс з тюркськими племенами. Болгарські археологи припускають, що це поминальне святилище хана Аспаруха — засновника болгарської держави на Дунаї, який пізніше загинув в боротьбі з хазарами. Як відомо, тюркське плем’я болгар після смерті батька Аспаруха — хана Кубрата, розділилося на частини, і було розбите їхніми суперниками — хазарами в Поволжі. Частина болгар відійшла на північ до Волзької Булгарії, інша — відкочувала на південний захід, до Дунаю, степами сучасної України. Хан Аспарух, що підкорив слов’ян на Балканах, став засновником величезної напівкочової держави, що простягалася уздовж узбережжя Чорного моря від Константинополя до Дніпра. Вознесенський поминально-поховальний комплекс розташований на східному кордоні тодішньої Болгарії з Хазарським каганатом. «На жаль, предмети, знайдені на Воскресенському комплексі, «роз’їхалися» різними містами, — розповіла на прес-конференції директор Дніпропетровського національного історичного музею Надія Капустіна. — Під час війни евакуація музейних цінностей проходила через Харків, тому частина експонатів, окрім Дніпропетровська і Запоріжжя, опинилася й там. Ми хочемо зібрати їх воєдино, аби відвідувачі змогли оцінити роботу дніпрогесівської експедиції». Велика частина минулої колекції зберігається в запасниках Дніпропетровського історичного музею, проте до певного часу вона була не запитана. У музеї міститься також щоденник і особисті речі Володимира Грінченка, який перед війною був звинувачений в контрреволюційній діяльності і українському націоналізмі і засланий до Сибіру. «Можуть поставити запитання, чому Болгарія виявилася в Україні, — сказала керівник виставки, старший науковий співробітник Лариса Чурилова. — Проте дуже багато народів залишили свій культурний слід на нашій землі, що є частиною Великого степу. Нею проходило переселення кочових племен — болгар, аварів, угорців, печенігів, половців. Інтерес відвідувачів мають викликати унікальні експонати, пов’язані з тюркською культурою, і рунічні написи, сенс яких досі не розшифрований». Окрасою експозиції стануть золоті та срібні предмети, передусім срібний орел, що зберігається в Запорізькому історико-краєзнавчому музеї. Фахівці вважають, що це військовий трофей — навершя значка візантійського легіону, розгромленого войовничими болгарами. Передбачається, що виставка «Велика Болгарія в степовому Придніпров’ї» після Дніпропетровська відвідає Запоріжжя і Харків. Ведуться також переговори з болгарською стороною — музейниками із Софії, де виставка з України може викликати неабиякий інтерес.
Інші матеріали цієї шпальти:

«Треба зрозуміти той час»


«Треба зрозуміти той час»

Колишній боєць УПА Іван Гаврилюк — про свій бойовий і табірний шлях та життя на Херсонщині

Іван АНТИПЕНКО, Херсон
ІВАН ГАВРИЛЮК
Як відомо, після завершення Другої світової війни 1945 року мир на наші землі прийшов не одразу. Іще понад десять років солдати Української повстанської армії (УПА) боролися з радянськими окупантами за незалежність свого народу. На усіх, кого НКВС вдалося схопити живими, чекала драматична доля. Хтось намагався скоїти самогубство, когось тортурами вербували воювати проти колишніх побратимів, а інших повстанців визнавали ворогами народу й висилали до Сибіру, без права повернутися на рідну землю. Останній із цих каральних сценаріїв довелося пережити колишньому бійцеві УПА Іванові Гаврилюку. У вересні 1947 року військовий трибунал МВС УРСР у Тернопільській області засудив його за воєнне повстання та зраду Батьківщини на десять років позбавлення волі. 1954 року Івана Гаврилюка достроково звільнили, але повернутися з далекої російської Караганди до рідної Тернопільщини йому заборонили, тож його життєвий шлях проліг до Херсона, де він мешкає й нині.
Нещодавно в статті «УПА: не виграна битва, але й не програна війна» («День», №186, 16 жовтня 2012) голова ОУН Богдан Червак говорив про долі колишніх бійців УПА, яким «з огляду на існуючу політичну кон’юнктуру, живеться вкрай дискомфортно». Це, на думку автора, є «трагедією покоління, яке зі зброєю в руках захищало честь своєї нації й держави, але так і не дочекається державного визнання». За даними Херсонського братства ОУН-УПА, таких ветеранів на Херсонщині всього 13.
«День» поспілкувався з Іваном Даниловичем про історію його боротьби, УПА та її роль у становленні української державності, а також про сьогодення України. Під звуки повстанських пісень, які наш герой слухає в задумливі хвилини, розмова відбувалася в приязній і бадьорій атмосфері, адже пан Іван — чоловік оптимістичний, завзятий і, за його словами, «хоч сьогодні готовий знову стати до боротьби за Україну».
— Іване Даниловичу, як ви потрапили до лав УПА?
— Це був невідворотний шлях у той час. Це було природно. Я народився в звичайній родині сільських робітників, але батьки завжди приділяли особливу увагу патріотичному вихованню своїх дітей. Тому ще 1941 року я записався до молодіжної патріотичної організації «Сокіл», яка сприяла зростанню національної свідомості українців. А 1945-го, за прикладом двоюрідних братів, пішов у підпілля. Незабаром старші товариші порекомендували мене до Служби безпеки УПА, де я перебував до арешту.
— Відомо, що до Служби безпеки набирали людей, які відслідковували зрадників і виявляли провокаторів із НКВС. Чи багато таких було у вашому районі?
— Серед місцевого населення зрадників було дуже мало. А якщо й були, то з них добували зізнання під час знущань. Таких ми ніколи не чіпали, а судили лише тих, хто за власною волею «здавав» повстанців. Зазвичай селяни нас добре підтримували й навіть ризикували життям, переховуючи наших бійців удома. Із часом люди почали боятися, бо не хотіли, щоб їх закатували чи вислали до Сибіру. А радянські шпигуни діяли дуже хитро й жорстоко, часто провокували ворожнечу між повстанцями та простими селянами. Вони (солдати НКВС. — Авт.) проходили хороший вишкіл, знали нашу мову, звичаї, мали форму й часто знущалися над місцевими під виглядом бійців УПА. Вербували молодих дівчат, змушували їх підпалювати хати полякам, щоб люди думали на нас. Упівці старалися бути хитрішими, діяли невеликими групами — боївками, щоб у разі облави не втратити багато людей. У кожному селі в нас був станичний, котрий доповідав про ситуацію на місці та імовірних зрадників, за яких бралася Служба безпеки. У нашому районі була й «Східна група». Так ми називали хлопців із Білої Церкви, які стали на наш бік, тікаючи від комуністів. І, знаєте, вони ніколи не здавалися, билися на смерть. Я тоді не зовсім їх розумів. А в таборі мені розповіли, що то переважно були радянські офіцери, які знали, що таке репресії в СРСР. Вони розуміли, що жодне покаяння не врятує їх від тортур, якщо вони повернуться додому.
— Як вас заарештували?
— Все було дуже просто. Після кількаденного переходу я прийшов до однієї хати, щоб відпочити. А незабаром мене забрали кагебісти. Можливо, хтось і «здав», але стверджувати не можу. Скоріше за все, за нами стежили.
— Потім — на допит?
— Аякже... Вимагали зізнання в співпраці з німцями чи вказати на спільників і їхнє перебування. Мучити, звісно, вміли. Ніс і досі кривий лишився. Було, на кілька днів закриють у камері та їсти не дають. Потім заводять у кабінет і питають: «Яка стіна?». Я кажу: «Біла». — «Ага, значить, іще посидь, подумай». І аж доки в очах не потемніє. Тоді й розмова краще піде... При допиті я сказав неправду про дату народження: вказав, що я з 1929 року, хоча насправді із 1926-го. Тож мене судили як неповнолітнього, а якби зізнався, то дали б років 20...
ФОТО АВТОРА
 
— У в’язниці ставлення було таке саме?
— По-різному бувало. Як хто поводився, так до нього й ставилися. Не всі були негідниками, але система вимагала не вважати нас за людей. Навіть за прізвищами не називали, всі — під номерами. Лише після повстань із нами поводилися трохи краще.
— А що сталося з вашими рідними?
— Мої батьки померли від тифу 1944 року. В сім’ї я лишився за старшого. Коли мене заарештували, брата і сестер депортували до Сибіру. Повинні були відвозити інших Гаврилюків, але вони стали співпрацювати з НКВС, тож сільський голова відправив мою рідню ешелоном. Одна сестра і брат лишилися в Росії, а друга тепер живе в Запоріжжі.
— Як ви потрапили на Херсонщину?
— Коли помер Сталін, почали випускати політичних в’язнів, репресованих. Викликають мене влітку 1954-го з в’язниці й сповіщають про звільнення. Запитують точний маршрут направлення або пропонують залишитися в Росії. Я хотів додому повернутися, але не дозволили. Тоді я вирішив поїхати в Цюрупинськ, що неподалік Херсона. Там жили родичі мого товариша, з яким я подружився у в’язниці. Приїхавши туди, нікого не знайшов, тож попрямував до Херсона. Спочатку працював у морському порту вантажником, але мене швидко звільнили, щоб не втік на закордонних суднах, які туди заходили. Потім влаштувався на консервний комбінат. Відпрацював там потрібну кількість годин, щоб отримати власну квартиру. Тоді вже стало трохи легше. Незабаром зустрів хорошу дівчину, одружився. Родина моєї жінки, до речі, теж постраждала. Коли їй був рік, батька, який був головою сільради, комуністи розстріляли за контрреволюційну діяльність. Тому я був упевнений, що навіть коли дізнаються про те, де я воював, мені не дорікатимуть «бандерою», бо й самі покарані режимом Сталіна, проти якого ми виступали.
— Виходить, ви приховували, що ви — колишній в’язень і боєць УПА?
— Такий тоді був час... А що я мав говорити, коли таких, як я, зневажали, гнобили. «Бандерівець» — то було клеймо, лайка. Така була пропаганда серед населення, так навчали в школах, тож не дивно, що люди не знали, чому ми повстали. Вони не знали, що ми захищали свою землю й не йшли в наступ на Москву чи Берлін. Якщо запитували, то казав, що на Західній Україні воював, та й усе. Навіть дружина довго не знала про моє минуле. Та й синам багато чого не розказував. А тепер дещо шкодую про це...
— Коли ви змогли побувати вдома після повернення в Україну?
— Десь через рік. Мене приймало багато односельчан, навіть чужі люди запрошували погостювати, але я зупинився в двоюрідного брата, бо в моїй хаті оселився парторг. І як ми здивувалися, коли він прийшов до мене й говорить: «Я знаю, що я живу в твоїй колишній хаті. Я дещо підлагодив твій будинок, добудував і, якщо хочеш, повертайся додому. Гроші зможеш виплатити потроху...» Ось так: хоч і парторг, комуніст, а людина порядна була. Я сказав, що на Херсонщині живу добре, все маю, тому повернутися не зможу. Мені потім говорили, чому я з ним взагалі розмовляв, але я вважаю, що треба зрозуміти той час. У людей часто не було вибору. Хтось боявся за рідних, за своє життя, тож не можна одразу всіх звинувачувати.
— Іване Даниловичу, якщо озирнутися назад, поглянути на боротьбу УПА та ваш непростий життєвий шлях, чи важливим, на вашу думку, був повстанський рух для української державності?
— Хоч що б там говорили, а я пішов би тією ж дорогою. Звісно, наша боротьба допомогла здобути незалежність. Але чи такого життя ми хотіли? — Ні! Біда в тому, що за 20 років ми майже не виховали патріотичної молоді. А влада робить все за гроші. Бачте, ми йшли за ідею, за рідний край, і за це не платили, бо так нас виховали. Звісно, мені тепер прикро, що солдатів УПА держава не визнає, хоча вони за неї покладали життя. Коли Україна стала самостійною, я думав, що ми будемо вшановані на достойному рівні, отримаємо хорошу пенсію. А вийшло зовсім інакше. У західних областях місцева влада допомагає ветеранам УПА, а в нас цього не дочекатися. Це несправедливо, як на мене. Невже ще одну революцію треба робити?!
— А якщо без революції?
— Гадаю, ми самі винні в тому, що так живемо. Не треба шукати крайніх. Передусім у сім’ї, а далі — в школі має бути таке виховання, щоб усі діти знали свою історію, поважали культуру, мову, любили свою землю та вміли її захистити. Багато хто цього не розуміє й донині обдурений ходить. А депутатам того й треба. Мені комуністи вже обіцяли «светлое будущее»... І що ж — брехня! Знаєте, я вже в літах, але пішов би на боротьбу тільки заради нашої молоді. Одного лише не зрозумію: хоч з ким розмовляю на вулицях — всі проти такого життя, всі жаліються, а подивишся телевізор — рейтинги в них ростуть. Та неправда це, нам замилюють очі, дурять. А головне — не занепадати духом. Я вірю, що все налагодиться. Бо правда — на нашому боці.
ДОВІДКА «Дня»
Іван Данилович Гаврилюк народився 19 червня 1926 року в с. Гуштин Борщівського району Тернопільської області. Із 1941 року — член молодіжної організації «Сокіл». 1945 року вступив до лав УПА. 1946 року перебував у Службі безпеки УПА до арешту.
1947 року його заарештували. Цього ж року військовим трибуналом МВС УРСР у Тернопільські області за статтями КК УРСР 54-1 «а» (зрада Батьківщині) та 54-2 (збройне повстання) засуджений до 10 років позбавлення волі, з поразкою в правах на п’ять років. 1954 року достроково звільнений.
Через заборону повернутися й проживати в Тернопільській області з 1954 року проживає на Херсонщині. Має двох синів.
На підставі ст. 1 закону України про реабілітацію жертв політичних репресій від 17 квітня 1991 року Івана Даниловича Гаврилюка реабілітовано.
Нагороджений медаллю «Захисник Вітчизни».
Інші матеріали цієї шпальти:

Луврські лаври Пінзеля


Луврські лаври Пінзеля

У Парижі відкрито довгоочікувану виставку, яка обіцяє стати новим виміром знань європейців про українців

Ольга КУРОВЕЦЬ, спеціально для «Дня», Париж
ФОТО АВТОРА
 
Після трьох років підготовки Лувр із почестями прийняв твори українського скульптора. Уже наближаючись до одного з найбільших музеїв світу, відчуваю гордість та піднесення: афіші «Йоган Георг Пінзель: бароковий скульптор в Україні XVIII століття» видніють іздалеку. Повішали їх лише декілька днів тому, однак святу це не перепона. Сусіди першого українського автора в Луврі — неабиякі. Поряд із нашою виставкою тут тривають дві інші експозиції: «Рафаель: останні роки» та «Кіпр: між Візантією та Заходом. IV — XVI століття».
Залу Каплиці (колишня каплиця Людовіка XVI), в якій розташована виставка, знайти нескладно. Варто зайти у крило Sully, звернути ліворуч та піднятись крутими сходами на два поверхи вище. Знайти дорогу допомагають вказівники із фото однієї зі скульптур. Заблукати неможливо.
Виставка на перший погляд здається невеликою. Втім, у цьому не надто великому приміщенні можна провести добру годину. Скульптур близько тридцяти, і кожну з них можна розглядати без упину. Кожен, хто хоч раз бачив роботи Пінзеля та піддавався їхнім чарам, — мене розуміє. На додачу, талановиті кураторські тексти: англійською, французькою та іспанською. Їх хочеться читати повільно й зі смаком.
А ще — старі світлини церков у Городенці, Бучачі, Годовиці. На них відмічено кольором та позначено номерами розташування тих чи інших скульптур із представлених на виставці. На двох картах, що ними проілюстровано один із текстів, — географічна ситуація у Східній Європі 1740 р. Позначено не лише кордони Королівства Польського та сусідніх країн, а й усі головні міста Галичини (її збільшено й винесено на окрему карту). Таким чином, відвідувачам запропоновано познайомитися (часто вперше) із цією частиною світу в ту епоху.
Музеєграфія доволі проста. Теракотовим та білим пофарбовані стіни. Невисокі постаменти під монументальними фігурами, двоє вищих, круглих у плані — під скульптурами середнього розміру, розташованими посеред експозиції. У кількох вітринах — найменші твори. Фігурки-моделло із Мюнхена та невелика скульптура Святого Йоакима із церкви Тринітаріїв у Львові.
ПРИСВЯЧЕНО РЯТІВНИКОВІ
Гостей на святі приймає куратор — Гілем Шерф, головний хранитель тутешнього відділу скульптури. Разом із ним — один із головних авторів каталогу Ян К. Островський, професор Ягеллонського університету, директор палацу Вавель (Краків), і Лариса Возницька-Разінкова, директор Львівської національної галереї мистецтв. Ледь представивши виставку присутнім, Гілем Шерф зауважує: її присвячено Борисові Возницькому. Наголошує: без його багаторічної праці вона була б неможливою.
У каталозі, а також у прес-пакеті можна легко натрапити на чудове інтерв’ю, що його він дав свого часу Янові К. Островському. Тому, незважаючи на те, що пан директор не дочекав лише кілька місяців до відкриття епохальної виставки, маємо можливість процитувати уривки з його розповідей про історію повернення Пінзеля. Усе розпочиналося так (переклад із французької): «З дипломом Ленінградської академії я був першим радянським істориком мистецтва у Львові. Я нікого не боявся: моє військове минуле залишало мене поза всяким сумнівом. Я ні в кого не запитував дозволу на те, щоби діяти. Я зрозумів, що коли піду до комітету партії, щоб запитати, чи можу я взяти під опіку Олеський замок, скажімо, — відповідь буде негативною. Отже, я робив те, що вважав за потрібне. Я організовував експедиції з групою колег із Музею українського мистецтва. Ми привезли з Волині іконостаси художника Кондзелевича. Але наша перша експедиція була до села Годовиця, розташованого за декілька кілометрів від Львова. Тоді я ще не мав усвідомлення того, що, аби їх уберегти, треба було забирати всі твори мистецтва на нашому шляху...» А далі були роки пошуків, відкриттів та гірких розчарувань. Іноді вдавалося врятувати цінні твори прямо з-під чиєїсь сокири, іноді ж експедиція прибувала запізно: «Коли я прибув до Монастириська, в церкві уже нічого не було; її перетворили на склад зерна. Я пробув там три чи чотири дні, зустрічався з функціонерами із партії та адміністрації. Я всюди запитував: «Де скульптури із церкви?». Мені відповідали, що їх, мабуть, перевезли до церкви в іншому селі. Я поїхав туди, але нічого не знайшов...» Із монастириських творів Пінзеля вдалося віднайти лише Святу Анну. Її сьогодні теж представлено в Луврі.
ФОТО НАДАНЕ ПРЕС-СЛУЖБОЮ ЛУВРА, АВТОР ДАРІУШ БЛАЖЕВСКІ
 
ЕКСПРЕСІЯ ДЛЯ ПРОСТОЛЮДУ
Гордість виставки — реконструкція вівтарної групи із села Годовиця: розп’яття у центрі, біля його ніг — янголи, що вклякають. Біля них: Скорботна Богородиця та Святий. Славетні скульптури Пінзеля «Авраам приносить у жертву Ісаака» та «Самсон, який розриває пащу левові» входять до цієї ж групи. Як розповів куратор виставки Гілем Шерф, його улюблена скульптура — Скорботна Богородиця. Він переконаний: особлива сила Пінзеля — у тому, що він працював для простих людей. Промовляючи до неписьменних, а не до еліт, він мусив бути зрозумілим, експресивним та емоційним. Його твори мусили зміцнювати віру та спонукати до співпереживання.
«Стан збереження скульптур із Годовиці був дуже добрим. Позолота, яку ви бачите, збереглася, ми нічого не додавали, лише почистили її. Скульптури, які свого часу були недбало вкриті білою фарбою, переважно не можуть бути повернені до свого попереднього стану. Позолота під ними не збереглася. Одній скульптурі, однак, вдалося повернути той вигляд, у якому вона перебувала за часів Пінзеля. Йдеться про «Святого Йоакима» (Львівська національна галерея мистецтв). Реставратори зробили такі собі «віконця» в шарі верхньої фарби. Таким чином, нам відкрилася незаймана стара позолота. Вирішили доволі швидко: повернути скульптурі її первісний вигляд!»
Над реставрацією працювали львівські та київські фахівці, потреби в допомозі луврських колег не виникло. Як зазначив куратор, «українські реставратори прибули на місце, щоби підготувати твори до виставки. Це було потрібно, адже, скажімо, «Самсон, який розриває пащу левові» складається із семи частин, які необхідно було зібрати». На запитання, скільки транспорту використали для перевезення, сміється у відповідь: «Одну-дві вантажівки, не більше».
Гілем Шерф щиро захоплюється індивідуальною манерою українського митця. Каже: «Погляньте на ці тканини, що ніби розлітаються самі по собі, ці гострі зборки, ці площини, що перетинаються, цю експресію жестів!». Кожна із цих особливостей відображена не лише в масштабних скульптурах, а й у мініатюрних моделло. Десять років тому Мюнхенський Bayeristches Nationalmuseum придбав їх для своєї колекції. Вони теж беруть участь у виставці.
Головний хранитель відділу скульптури вважає Пінзеля стилістично близьким до його баварського сучасника Ігназа Гюнтера, хоч той і працював у значно м’якшій, рокайльній манері. Натомість улюблену в народі паралель з Мікеланджело вважає безпідставною. Воно й не дивно: різний час, різні стилі...
НОВІ ВИМІРИ
На презентації, крім безпосередніх учасників процесу реставрації, наукового опрацювання та публікації творів Пінзеля, був присутній також міністр культури України Михайло Кулиняк. Він висловив сподівання, що ця виставка відкриє Європі Україну.
Вважаймо, що крига скресла. Експозиція Пінзеля в Луврі — не просто шанс показати себе світові, а ще й відкриття нового виміру досліджень для європейських істориків мистецтва, новий вимір знань для всіх відвідувачів виставки та новий виток в українсько-французьких культурних відносинах. Сподіваємося, не останній.
Інші матеріали цієї шпальти:

Андрій ГУНДЕР: «Це світло передаватиметься іншим»


Андрій ГУНДЕР: «Це світло передаватиметься іншим»

Український інститут у Лондоні — одна з найуспішніших організацій українців за кордоном; можна сказати навіть — нетипово успішна

Дмитро ДЕСЯТЕРИК, «День», Лондон — Київ
АНДРІЙ ГУНДЕР
Утім, тут той випадок, коли походження зобов’язує, адже сама установа заснована Блаженнішим Патріархом Йосифом Сліпим 6 травня 1979 року як філія Українського Католицького Університету, яку підтримує Українське релігійне товариство св. Софії, — благодійна організація Великобританії.
Інститут сприяє поширенню обізнаності в царинах української історії, культури, мови, релігії, літератури і традицій, сучасного становища України, глибшого пізнання та розуміння українознавчих питань за посередництвом освітньої та професійної діяльності, а також провадить соціальну допомогу для співвітчизників, організовуючи курси англійської мови, допомагаючи заснувати медичну асоціацію.
Про діяльність інституту я попросив розказати його голову — Андрія Гундера.
— Ви розташовані у воістину унікальній, надзвичайно красивій будівлі. Розкажіть трохи про її історію.
— Це район Голенд-парку — один із найпрестижніших у Лондоні. Усі білі особняки на нашій вулиці витримано в такому ж самому вікторіанському стилі. А наш будинок зведено наприкінці ХІХ століття як резиденцію для заможної родини. Зала, де відбуваються публічні заходи інституту, була кімнатою для прийомів. Зберігся навіть ліфт, яким подавали нагору страви з кухні, лишилися — що трапляється нечасто — оригінальні розписи на стелях. Тож це пам’ятка архітектури, й її утримання доволі складне. 1979 року цю будівлю придбав Йосиф Сліпий для потреб Українського Католицького Університету.
— Тобто ви були пов’язані з Католицьким Університетом із самого початку?
— Ми є філією УКУ. Він був заснований 1963 року в Римі завдяки майже неймовірному збігу історичних обставин. Того року, при Хрущові, так звану ракетну кризу на Кубі було розв’язано багато в чому завдяки зусиллям тодішнього Папи Івана XXIII. Представники президента Кеннеді, прямуючи до СРСР, проконсультувалися попередньо з Папою — про що можна було б попросити керівника СРСР. Тож Папа порадив їм звернутися з проханням про звільнення Сліпого. Хрущов добре їх прийняв і був дуже здивований, що Сліпий ще живий, — він знав про цю справу ще з часів свого керівництва Україною. Сліпий, виїхавши до Рима, створив Католицький Університет. З’явилося кілька філій. Після здобуття незалежності сьогодні у Львові в УКУ вчиться 1500 студентів. Наш зв’язок є сильним, ми, будучи тут, намагаємося допомагати чим можемо — в основному контактами, збором коштів тощо.
— Чи нема тут суперечності: ви ж насправді за родом діяльності суто світська установа?
— У Японії — понад 20 Католицьких університетів. Так само у США Католицькі університети найпотужніші. Той же Оксфорд починав із філософії й теології.
— Я бачив українські організації в інших країнах, і мушу визнати: на загальному тлі ви вирізняєтеся високою та дуже плідною активністю — й це при тому, що покладатися вам доводиться в основному на власні сили. Як це вам вдається?
— Ми працюємо на громадських засадах. Коли людині подобається її справа, то вона робить її добре. У нас підхід простий: не заважати. Що в нас реально є? Чудове приміщення. На такій базі набагато легше щось розвивати. Наприклад, ми зустрілися з трудовими мігрантами, спитали, чим можемо допомогти. Вони відповіли, що їм потрібні дві речі: доступ до медицини й англійська мова. Тож ми започаткували курси англійської мови й маємо медичне товариство. І, окрім цього, — театральні репетиції щопонеділка, курси української мови. Дуже різні сегменти. Якщо в когось є цікава ідея, то ми кажемо: «Будь ласка». Головне — не заважати.
— Ви вже згадали про наших мігрантів. А що загалом являє собою діаспора на сьогодні?
— Тут спочатку треба зрозуміти, що таке діаспора. Бо традиційний образ — гопак, вишиванка, українська мова з канадським акцентом. Є стара діаспора, але найбільше — трудових мігрантів. У Лондоні багато українців, за різними припущеннями, до ста тисяч. Багато що міняється. Наприклад, українські мільйонери люблять купувати нерухомість у Британії. Вони, їхні родини, їхні діти, які тут живуть або вчаться, — члени діаспори чи ні? Мабуть, що — ні. Але є заможні люди, які сюди приїжджають, працюють, — банкіри, юристи, дехто з них буває на наших заходах. Студенти, до яких приєднався ще й хтось із викладачів, створили Товариство українських студентів. У тому ж Європейському банку реконструкції та розвитку працюють 20 українців. Вони — діаспора? На недавній лекції Андрія Портнова із 50 слухачів 40 були народжені в Україні й приїхали сюди в останні 20 років. Це показово.
— Так звана нова хвиля мігрантів.
— Так, але нова хвиля теж дуже неоднорідна. Поняття діаспори сьогодні розмите.
— А ви самі з якого кола?
— Я — представник старої діаспори, хоча багато років працював у Києві. «Старі» не завжди довіряють «новим», і навпаки. Тут є над чим працювати. Головне — діалог, і ми намагаємося підтримувати його якомога ширше.
— Що ж об’єднує настільки різних людей?
— Зв’язок з Україною, українське походження. Це — незмінне. А найбільше, незважаючи на місце народження та економічне становище, об’єднує церква. По неділях, у свята церква переповнена. Це видно у Вербну неділю, коли по Оксфорд-стріт тисячі людей ідуть з лозою, з кошиками. Так само політикою цікавляться всі. Є події, які можна робити для обох сегментів.
— Ви згадували про курси української мови. Скільки на них зараз студентів?
— Минулого року було 12, зараз — 20.
— Хто вони?
— Теж дуже різні люди. Стара діаспора; хтось вчиться через професійні потреби; хтось одружився з українкою; є ті, хто цікавиться Україною, або ті, хто раніше вчив російську, а тепер вирішив освоїти українську. Навіть є один із редакторів журналу Financial Times.
— Але все одно помітна диспропорція: сто студентів на курсах англійської й лише 20 — на української.
— Це — реалії. Нас запитують: чому ви викладаєте англійську? Але ж є попит. При тому, зауважте, ми не маємо жодних фінансових зисків. Оплачуємо лише роботу вчителів. А на основі цього попиту, цих десятків людей, що приходять на мовні курси, починає гуртуватися спільнота — й це найважливіше.
— Ви ще казали про медичну програму. Як це виглядає на практиці?
— Із тих зустрічей з нашими мігрантами було зрозуміло, що є велика потреба щодо інформації про медицину. За останній рік було три випадки, коли приїжджали наші заробітчани, тут помирали, бо боялися йти до лікаря, й доводилося збирати гроші, щоб тіло відправити додому на поховання. Ми поговорили про це з місцевими лікарями родом з України, й вони з власної ініціативи заснували в листопаді минулого року Українську медичну асоціацію Великобританії. Ми надаємо їм приміщення, інформаційно їх підтримуємо, але, підкреслюю, наша роль мінімальна. Дуже хороші люди, серйозні професіонали. У них тепер є своя мережа, є різні програми з Україною, до них звідти приїжджають на стажування. Роблять конференції, вчаться одне від одних. Оце я маю на увазі, коли кажу про діалог.
— Певним чином до формату діалогу можна віднести опитування в рамках проекту THEMIS, оголошення про який розміщено на вашому сайті. Що це за ініціатива?
— Це опитування робив Міжнародний інститут міграції Оксфордського університету. Вони отримали спеціальний грант, і наразі вивчають міграцію з трьох країн: Бразилії, Марокко та України. Там багато цікавого. Наприклад, — як мігрант, що повертається в Україну, ставиться до закону.
— Надзвичайно цікаве питання...
— Так, адже закон тут — це святе. Загалом же отримані дані свідчать, що 14% населення України перебувають в еміграції, водночас 4% ВВП країни складають гроші мігрантів.
— Що тут варто було б зробити, на вашу думку?
— Дивіться: в парламенті Італії є вісім депутатів, які займаються виключно італійцями, що живуть поза межами країни. Я вважаю, що було б дуже добре це питання порушити у нас. 14% — це приблизно п’ять мільйонів людей зі своїми потребами. І нема жодного депутата, який би відповідав за них. Гадаю, це поки що малоймовірно. Владі це не потрібно, бо, вочевидь, ті, хто виїхав, не дуже-то її підтримують. Але було б дуже добре, якби вони колись мали свій голос у Раді. Це — дискусійне питання, але його треба виносити на порядок денний.
— Якщо ми вже повернулися до України: як, на ваш погляд людини, що має можливість подивитися з певної дистанції, виглядає ситуація в країні?
— Я — оптиміст. У мене багато зв’язків із Україною, зокрема щодо бізнесу, слідкую за ситуацією. Тенденції нині невтішні. Капітал вивозиться, підприємці дуже скаржаться на тиск, рейдерські атаки тривають — тобто дуже складно. Але все ж таки в Україні є хороші люди, котрі там лишилися й працюють. Питання — хто виїжджає з країни. Із середнього прошарку, інтелектуали...
— Відбувається відплив інтелекту.
— Так. Однак ми думаємо, що в нас все найгірше. Просто в нас є що вдосконалювати, є над чим працювати. Зараз стало немодно добре говорити про Україну: вважається, якщо говориш щось добре, значить, підтримуєш владу. Вважаю, так не можна. Є дуже багато поганого, й влада винна — тут не заперечиш. Але ми занадто фокусуємося на політиці. Але якщо трошки відійдемо, то побачимо, що дуже багато хороших людей роблять добрі речі, вірять, що можуть щось змінити. Тому я на це дивлюсь оптимістично. Зрозуміло, що це «без надії сподіваюся», але такі люди надихають інших. Дуже важливо дати іншим надію. Ми зараз прагнемо піднімати інформацію про Україну на різних рівнях, але треба діяти обережно, бо ми не хочемо бути політично заангажованими.
— Знаєте, ось ви сказали: «питання — хто виїжджає з країни», а чомусь я продовжив фразу про себе так: «питання — хто кого»...
— Гадаю, що тут важливо — «з ким». Так, ситуація дуже складна. Цінності, які сьогодні є, треба переглядати. Нам просто треба це зрозуміти й проговорити, щоб ми одне одного не дурили. На мою думку, є якесь світло, якась свічечка — незважаючи на все, вона горить, і головне, це світло передаватиметься іншим. Тож просто й легко воно не буде, але — все одно рухатимемось.
ФОТО НАДАНО АВТОРОМ
ЧЛЕНИ УКРАЇНСЬКОЇ МЕДИЧНОЇ АСОЦІАЦІЇ ВЕЛИКОБРИТАНІЇ БІЛЯ БУДІВЛІ УКРАЇНСЬКОГО ІНСТИТУТУ В ЛОНДОНІ
Інші матеріали цієї шпальти: