Вишиванка ручної роботи, чоловіча "Український вектор"

Вишиванка ручної роботи, чоловіча "Український вектор" Вишиванка ручної роботи, чоловіча "Український вектор" Вишиванка ручної роботи, чоловіча "Український вектор"

Чоловічі вишиванки

Жіночі вишиванки

Дитячі вишиванки

Тканини гуртом

Тепло з Карпат

Нитки гуртом

Рушники та серветки

Обручі, Чільця, Віночки

Заготовки під Бісер

Карпатські фіточаї

Картини та образи

Інше

ПРО МАЙСТРИНЮ

Розміри

ВИШИВАНКИ ГУРТОМ

Контакти

Вишиваний рушник "Спаський"

Вишиваний рушник "Спаський".

Вишиваний рушник "Спаський" 

Вишиваний рушник "Спаський" 

Вишиваний рушник "Спаський" 

Вишиваний рушник "Спаський" 

Вишиваний рушник "Спаський"

Вишиваний рушник "Спаський"

Ви можете замовити цей вишиваний рушник зателефонувавши безпосередньо майстрині Михайлюк Галині. Тел. 0975518489

Або можете переглянути інші роботи на сайті: http://vyshyvka-ua.blogspot.com/

Купити вишиванку безпосередньо у майстрині

Купити вишиванку безпосередньо у майстрині.

Чоловічі та жіночі сорочки. Дитячі вишиваночки. Вишиті сорочки з капішоном. Рушники. Жіночі вишиті плаття. Корпоративні вишиванки. Купити вишиванки легко незалежно від місця вашого перебування. Зв’яжіться з нами і домовтесь про найзручніший для вас шлях отримати замовлення.



Вишиті сорочки та рушники – культурне надбання українського народу. Наша гордість та краса, наша історія, наше багатство. Слава про українські вишиванки відома широко за межами України. Майстерність виконання, візерунок, кольори, тканина завжди цінувалися та мали велике значення, адже вишиванка говорить не тільки про матеріальний стан та добробут її володаря, а й про його індивідуальність, походження, статус… Вишиванки від Галини Михайлюк - це територія колоритного стилю, розумних цін та бездоганної якості. Вишиванки від Галини Михайлюк - це кращі колекції сорочок від народної майстрині. Вишиванки від Галини Михайлюк - це не тільки популяризація давно забутих, енергетично переповнених орнаментів, а й сучасний погляд на український національний одяг. Чоловічі та жіночі сорочки. Дитячі вишиваночки. Вишиті сорочки з капішоном. Рушники. Жіночі вишиті сорочки офісного стилю. Корпоративні вишиванки. Купити вишиванки легко незалежно від місця вашого перебування. Зв’яжіться з нами і домовтесь про найзручніший для вас шлях отримати замовлення.

За продовження сімейного вишивального заняття Галина взялася в шестирічному віці. Ще малою перейняла від батьків це вміння і зараз не може полічити, скільки сорочок та рушників вже оздобила узорами. Що цікаво — вишиває молода майстриня без схем. Тітка дівчини розповідає: «Галина десь побачить біля церкви чи в магазині новий узір на сорочці, прийде додому, ходить, ні з ким не розмовляє, а тоді сяде вишивати, а вже зранку біжить, задоволена, і показує роботу. А на полотні вишите те, що вона була запримітила».

Дівчина не зациклюється на чомусь одному, постійно комбінує узори та вигадує нові. Багатьох друзів та односельців можна побачити у вбранні від Галини. Також декілька робіт майстрині є у виставковій залі місцевої школи та чимало вона вишила для сільської церкви. Роботи спаської майстрині частенько замовляють і столичні мешканці, навіть іноземці.

Відомі рівняни відзначили 50-річчя в музеї

Відомі рівняни відзначили 50-річчя в музеї.

 [+Фото]

Уже вдесяте Рівненський обласний краєзнавчий музей провів виставку "Золоте сузір’я", в рамках якої запросив до своїх стін відомих діячів Рівненщини, яким у 2012 виповнилося 50 років. Цього року ювілярів — десятеро.

Читайте також:

У російському аеропорту при посадці розбився літак з екіпажем

Улюблені рецепти на Новий рік: заливна риба, крабові кульки, куряча грудка з шинкою та сиром, відбивні з лимоном

На Рівненщині батько встромив сину ножа у живіт

Гастролі року у Рівному: Гребенщикова замело на "4000 років"

Фокус з календарем від Домовичка Кузі

У виставковій залі зібралися відомі діячі культури та мистецтва, викладачі, народні умільці, фотохудожники та просто неординарні особистості.

Їхній творчий доробок був представлений на виставці у світлинах та виробах народного мистецтва. Зокрема, значну частину експозиції зайняли світлини фотохудожника Анатолія Мізерного, який не лише представив тут власні роботи, а й став автором світлин інших ювілярів.

У Рівному вперше покажуть фото з 50 країн!

Представили тут й оригінальні керамічні витвори скульптора Леоніда Гринбокого, які стали й експонатами виставки, й подарунками для ювілярів.

Одна ювілярок-2012 — народна майстриня Лариса Червоній. Вона представила свої вишиванки й зазначила, що не уявляє свого життя без творчості.

— Моє життя розділилося на два періоди — до і після, — розповіла майстриня, вдова загиблого екс-губернатора Рівненщини Василя Червонія Лариса Червоній. — У мене було яскраве, цікаве та різноманітне життя, а тепер воно стало менш яскравим. Але я знаходжу втіху у вишивці.

Лариса Червоній через вишивку передає свої емоції, почуття та роздуми

Лариса Червоній зазначила: про те, що у гардеробі є вишиванка, варто згадувати не лише на свята, а й носити її як повсякденний одяг.

Цікаві моменти з життя пригадав ювіляр-2012 Володимир Петрів.

— Коли я був маленький, то мене навчали називати батьків на "ви", — сказав директор Рівненського обласного музично-драматичного театру Володимир Петрів. — Одного разу я попросив у моєї бабусі сірників, щоб підпалити скирду сіна. Так прямо і сказав. Вона ж, не до кінця зрозумівши мої наміри, відповіла, що сіно сире й не загориться. Але… Так я спалив не лише сіно, а й сусідський сарай разом із курми. Тато хотів мене покарати, а я кажу: "Не бийте, тату!" Тоді тато сказав: "Ти звертаєшся до мене на "ви", але вчинки робиш на "ти". З того часу я намагаюся чинити так, щоб було навпаки.

Ще одним ювіляром-2012 став засновник "ОГО" Віктор Данилов. На виставці була представлена унікальна колекція монет з 50 країн світу та світлини, зроблені Віктором Євгеновичем під час подорожей.

— Я не вмію ліпити, вишивати чи малювати, — говорить засновник "ОГО" Віктор Данилов. — Тут є люди набагато більш талановиті. Я збирав монети й навіть ніколи не думав, що це може бути комусь цікаво. Але мені запропонували зробити цю виставку, вийшло досить цікаво. Як виявилось, я й фотографувати трохи вмію, що підтверджує фотограф Олександр Харват.

У Рівному презентували колекцію з тисячі монет зі 183 країн світу [+Фото]

Загалом у музеї відзначили десятьох ювілярів.

Всі ювіляри:
- Тетяна Васечко — заслужений працівник культури України, керівник зразкового дитячого фольклорного колективу "Намисто" ( с. Городок Рівненського району).

- Віктор Данилов — директор ТОВ фірма "Марк", засновник "ОГО", член Національної спілки журналістів України.

- Леонід Гринбокий — скульптор, викладач Рівненської дитячої художньої школи.

- Анатолій Мізерний — фотохудожник, член Національної спілки журналістів України, Лауреат обласної літературно-мистецької премії імені Бориса Тена (1990).

- Володимир Петрів — директор-художній керівник Рівненського обласного академічного українського музично-драматичного театру, лауреат Національної премії України імені Тараса Шевченка, народний артист України.

- Тетяна Свєнтах — викладач-методист Рівненського музичного училища РДГУ, керівник капели бандуристів, заслужений діяч мистецтв України.

- Ігор Федоров — викладач Рівненського музичного училища, художній керівник та диригент оркестру народної музики "Древляни".

Рівненські сестри-близнята вишивають сучасні сорочки

- Лариса Червоній — майстриня-вишивальниця.

- Євген Цимбалюк — письменник, журналіст, краєзнавець, заслужений журналіст України.

- Віктор Янчук — актор Рівненського облмуздрамтеатру, заслужений артист України.

Як зазначила ініціатор "Золотого сузір’я" Галина Данильчук, з кожним роком іменинників стає все більше, й колишні ювіляри уже стали добрими друзями музею.

Категорія: Новини > Відпочинок і культура

Автор: Олександр МЕЛЬНИЧУК Переглядів: 349митці, відзначення, Рівненський обласний краєзнавчий музей, "Золоте сузір'я"

День пам’яті жертв голодоморів та політичних репресій

Крім тих заходів, про які «День» уже писав, сьогодні в Національному Києво-Печерському історико-культурному заповіднику відбудеться відкриття виставки «1937 рік: Голгофа Церкви. До 75-річчя подвигу християн, що постраждали під час Великого терору», яку заповідник організував спільно із музеєм «Православна Україна» Української православної церкви. Власне, церква як складник суспільства і її представники стали також жертвами сталінського червоного терору.

1932-го було підписано декрет, в якому проголошено: «До 1 травня 1937 року ім’я Боже має бути забутим на території країни». Він поклав початок «безбожній п’ятирічці», в результаті «виконання й перевиконання» якої було заарештовано 40 архієреїв, закрито і знищено 95% храмів. 20 років тому, 1992-го, відбулася перша канонізація новомучеників і сповідників ХХ століття, які постраждали за віру Христову.

Пам’ятна виставка створена на основі архівних матеріалів, особистих справ представників репресованого духовенства Києво-Печерської лаври, унікальних фотографій вітчизняних новомучеників: київського митрополита Костянтина (Дьякова), одеського митрополита Анатолія (Грисюка), харківського архієпископа Олександра (Петровського), полтавського архієпископа Феофана (Бистрова), Онуфрія (Гагалюка), священносповідника Олексія Глаголєва та інших.

Мешканці Черкащини разом з українцями ще дев’яти обласних центрів розпочнуть акцію, під час якої представники громадських організацій і патріотичних політичних партій пропонуватимуть перехожим зробити символічну пожертву на придбання лампад і свічок, котрі запалять на Театральній площі 24 листопада. Охочі зможуть не лише долучитися гривнею, а й одночасно наповнити величезну прозору колбу зернами пшениці. Із зібраного зерна згодом спечуть хліб як символ колективної пам’яті, який розділять і роздадуть усім учасникам жалобних заходів у суботу.

Акція відбудеться також у Києві, Дніпропетровську, Івано-Франківську, Луцьку, Львові, Сумах, Тернополі, Харкові, Чернівцях, повідомляє narodua.com. У Луцьку, на Театральному майдані, сьогодні теж відбудеться захід «Тоді нас міг урятувати хліб, тепер нас урятує пам’ять!» та флешмоб «1933 рік в одній хвилині». 24 листопада в СНУ ім. Лесі Українки пам’ять загиблих ушанують хвилиною мовчання, відбудеться скорботна хода від Театрального майдану до Замкової площі, де відбудеться панахида, мітинг та акція «Запали свічу пам’яті».

У Херсоні нині в ефірі ХОДТРК «Скіфія» вийде спеціальна програма до Дня пам’яті жертв Голодомору, а на 24 листопада заплановано мітинг-реквієм біля пам’ятника жертвам тоталітарного режиму, покладання квітів, молебень і запалювання свічок.

У Луганську в суботу відбудеться мітинг біля пам’ятника жертвам Голодомору, організований обласною «Просвітою». Зазвичай до нього долучаються опозиційні політичні партії та громадські організації.

У Дніпропетровську, на 9-му км Запорізького шосе, біля Меморіалу жертв Голодомору і політичних репресій, 24 листопада за ініціативи політичних партій і громадських організацій Дніпропетровщини відбудеться траурний мітинг і панахида. У Кіровограді в суботу жалобні заходи відбудуться на Фортечних валах, у зв’язку з чим у місті тимчасово призупинять рух автотранспорту на деяких вулицях.

У Миколаєві пам’ять загиблих ушанують спеціальним випуском «Телевізійного прес-клубу» на телеканалі TAK-TV, у центрі міста, біля скульптури Божої Матері, відбудеться віче-реквієм, а на міському цвинтарі — покладання квітів до пам’ятника жертвам голодоморів, там також відслужать заупокійну панахиду з участю священиків всіх конфесій. Такі заходи відбудуться і в Полтаві, Бердянську, інших містах і населених пунктах України.

Інші матеріали цієї шпальти:

• Луврські лаври Пінзеля
• «Треба зрозуміти той час»
• Чому Європа не знає про українську трагедію?
• Iнші часи, інші цінності
• Болгарський слід у степах України
• Андрій ГУНДЕР: «Це світло передаватиметься іншим»
• «Стипендіат» — не банкомат

Болгарський слід у степах України

Болгарський слід у степах України

Дніпропетровський національний історичний музей ім. Яворницького вперше презентував унікальні археологічні знахідки

Вадим РИЖКОВ, «День», Дніпропетровськ

Дніпропетровський національний історичний музей ім. Яворницького вперше презентує виставку «Велика Болгарія в степовому Придніпров’ї». На ній будуть представлені археологічні знахідки, пов’язані з болгарським етносом, виявлені під час розкопок на теренах України. Ще за часів будівництва Дніпрогесу (1927—1932) в межах сучасного міста Запоріжжя археолог Володимир Грінченко виявив Вознесенський поминально-поховальний комплекс кінця VII — поч. VIII століть. Це була оригінальна історична пам’ятка як за своєю будовою, так і за предметами, знайденими в розкопці. Вона була майданчиком розміром 62х31 м, оточеним валом з каміння і землі та розташованим на узвишші. У східній частині містилося кам’яне кільце діаметром 29 метрів, у середині якого було дві ями. В одній з них знайшли деталі поясних наборів з позолоченої бронзи, срібні фігурки орла й лева, кінську залізну збрую — вудила, стремена, пряжки, а також зброю — залізні ножі, наконечники стріл, шматки кольчужної сітки. Ці предмети були проколоті трьома залізними палашами. На всіх археологічних знахідках залишилися сліди вогню від поховального багаття. В іншій ямі були шматки каменя, перемішані з обгорілими кістками коней, черепками посуду, залишками дерева. Навколо другої ями боли сотні фрагментів кінських скелетів і глиняного посуду. Більшість дослідників пов’язують Вознесенський комплекс з тюркськими племенами. Болгарські археологи припускають, що це поминальне святилище хана Аспаруха — засновника болгарської держави на Дунаї, який пізніше загинув в боротьбі з хазарами. Як відомо, тюркське плем’я болгар після смерті батька Аспаруха — хана Кубрата, розділилося на частини, і було розбите їхніми суперниками — хазарами в Поволжі. Частина болгар відійшла на північ до Волзької Булгарії, інша — відкочувала на південний захід, до Дунаю, степами сучасної України. Хан Аспарух, що підкорив слов’ян на Балканах, став засновником величезної напівкочової держави, що простягалася уздовж узбережжя Чорного моря від Константинополя до Дніпра. Вознесенський поминально-поховальний комплекс розташований на східному кордоні тодішньої Болгарії з Хазарським каганатом. «На жаль, предмети, знайдені на Воскресенському комплексі, «роз’їхалися» різними містами, — розповіла на прес-конференції директор Дніпропетровського національного історичного музею Надія Капустіна. — Під час війни евакуація музейних цінностей проходила через Харків, тому частина експонатів, окрім Дніпропетровська і Запоріжжя, опинилася й там. Ми хочемо зібрати їх воєдино, аби відвідувачі змогли оцінити роботу дніпрогесівської експедиції». Велика частина минулої колекції зберігається в запасниках Дніпропетровського історичного музею, проте до певного часу вона була не запитана. У музеї міститься також щоденник і особисті речі Володимира Грінченка, який перед війною був звинувачений в контрреволюційній діяльності і українському націоналізмі і засланий до Сибіру. «Можуть поставити запитання, чому Болгарія виявилася в Україні, — сказала керівник виставки, старший науковий співробітник Лариса Чурилова. — Проте дуже багато народів залишили свій культурний слід на нашій землі, що є частиною Великого степу. Нею проходило переселення кочових племен — болгар, аварів, угорців, печенігів, половців. Інтерес відвідувачів мають викликати унікальні експонати, пов’язані з тюркською культурою, і рунічні написи, сенс яких досі не розшифрований». Окрасою експозиції стануть золоті та срібні предмети, передусім срібний орел, що зберігається в Запорізькому історико-краєзнавчому музеї. Фахівці вважають, що це військовий трофей — навершя значка візантійського легіону, розгромленого войовничими болгарами. Передбачається, що виставка «Велика Болгарія в степовому Придніпров’ї» після Дніпропетровська відвідає Запоріжжя і Харків. Ведуться також переговори з болгарською стороною — музейниками із Софії, де виставка з України може викликати неабиякий інтерес.

Інші матеріали цієї шпальти:

• Луврські лаври Пінзеля
• «Треба зрозуміти той час»
• Чому Європа не знає про українську трагедію?
• День пам’яті жертв голодоморів та політичних репресій
• Iнші часи, інші цінності
• Андрій ГУНДЕР: «Це світло передаватиметься іншим»
• «Стипендіат» — не банкомат

«Треба зрозуміти той час»

Колишній боєць УПА Іван Гаврилюк — про свій бойовий і табірний шлях та життя на Херсонщині

Іван АНТИПЕНКО, Херсон

ІВАН ГАВРИЛЮК

Як відомо, після завершення Другої світової війни 1945 року мир на наші землі прийшов не одразу. Іще понад десять років солдати Української повстанської армії (УПА) боролися з радянськими окупантами за незалежність свого народу. На усіх, кого НКВС вдалося схопити живими, чекала драматична доля. Хтось намагався скоїти самогубство, когось тортурами вербували воювати проти колишніх побратимів, а інших повстанців визнавали ворогами народу й висилали до Сибіру, без права повернутися на рідну землю. Останній із цих каральних сценаріїв довелося пережити колишньому бійцеві УПА Іванові Гаврилюку. У вересні 1947 року військовий трибунал МВС УРСР у Тернопільській області засудив його за воєнне повстання та зраду Батьківщини на десять років позбавлення волі. 1954 року Івана Гаврилюка достроково звільнили, але повернутися з далекої російської Караганди до рідної Тернопільщини йому заборонили, тож його життєвий шлях проліг до Херсона, де він мешкає й нині.

Нещодавно в статті «УПА: не виграна битва, але й не програна війна» («День», №186, 16 жовтня 2012) голова ОУН Богдан Червак говорив про долі колишніх бійців УПА, яким «з огляду на існуючу політичну кон’юнктуру, живеться вкрай дискомфортно». Це, на думку автора, є «трагедією покоління, яке зі зброєю в руках захищало честь своєї нації й держави, але так і не дочекається державного визнання». За даними Херсонського братства ОУН-УПА, таких ветеранів на Херсонщині всього 13.

«День» поспілкувався з Іваном Даниловичем про історію його боротьби, УПА та її роль у становленні української державності, а також про сьогодення України. Під звуки повстанських пісень, які наш герой слухає в задумливі хвилини, розмова відбувалася в приязній і бадьорій атмосфері, адже пан Іван — чоловік оптимістичний, завзятий і, за його словами, «хоч сьогодні готовий знову стати до боротьби за Україну».

— Іване Даниловичу, як ви потрапили до лав УПА?

— Це був невідворотний шлях у той час. Це було природно. Я народився в звичайній родині сільських робітників, але батьки завжди приділяли особливу увагу патріотичному вихованню своїх дітей. Тому ще 1941 року я записався до молодіжної патріотичної організації «Сокіл», яка сприяла зростанню національної свідомості українців. А 1945-го, за прикладом двоюрідних братів, пішов у підпілля. Незабаром старші товариші порекомендували мене до Служби безпеки УПА, де я перебував до арешту.

— Відомо, що до Служби безпеки набирали людей, які відслідковували зрадників і виявляли провокаторів із НКВС. Чи багато таких було у вашому районі?

— Серед місцевого населення зрадників було дуже мало. А якщо й були, то з них добували зізнання під час знущань. Таких ми ніколи не чіпали, а судили лише тих, хто за власною волею «здавав» повстанців. Зазвичай селяни нас добре підтримували й навіть ризикували життям, переховуючи наших бійців удома. Із часом люди почали боятися, бо не хотіли, щоб їх закатували чи вислали до Сибіру. А радянські шпигуни діяли дуже хитро й жорстоко, часто провокували ворожнечу між повстанцями та простими селянами. Вони (солдати НКВС. — Авт.) проходили хороший вишкіл, знали нашу мову, звичаї, мали форму й часто знущалися над місцевими під виглядом бійців УПА. Вербували молодих дівчат, змушували їх підпалювати хати полякам, щоб люди думали на нас. Упівці старалися бути хитрішими, діяли невеликими групами — боївками, щоб у разі облави не втратити багато людей. У кожному селі в нас був станичний, котрий доповідав про ситуацію на місці та імовірних зрадників, за яких бралася Служба безпеки. У нашому районі була й «Східна група». Так ми називали хлопців із Білої Церкви, які стали на наш бік, тікаючи від комуністів. І, знаєте, вони ніколи не здавалися, билися на смерть. Я тоді не зовсім їх розумів. А в таборі мені розповіли, що то переважно були радянські офіцери, які знали, що таке репресії в СРСР. Вони розуміли, що жодне покаяння не врятує їх від тортур, якщо вони повернуться додому.

— Як вас заарештували?

— Все було дуже просто. Після кількаденного переходу я прийшов до однієї хати, щоб відпочити. А незабаром мене забрали кагебісти. Можливо, хтось і «здав», але стверджувати не можу. Скоріше за все, за нами стежили.

— Потім — на допит?

— Аякже... Вимагали зізнання в співпраці з німцями чи вказати на спільників і їхнє перебування. Мучити, звісно, вміли. Ніс і досі кривий лишився. Було, на кілька днів закриють у камері та їсти не дають. Потім заводять у кабінет і питають: «Яка стіна?». Я кажу: «Біла». — «Ага, значить, іще посидь, подумай». І аж доки в очах не потемніє. Тоді й розмова краще піде... При допиті я сказав неправду про дату народження: вказав, що я з 1929 року, хоча насправді із 1926-го. Тож мене судили як неповнолітнього, а якби зізнався, то дали б років 20...

ФОТО АВТОРА

— У в’язниці ставлення було таке саме?

— По-різному бувало. Як хто поводився, так до нього й ставилися. Не всі були негідниками, але система вимагала не вважати нас за людей. Навіть за прізвищами не називали, всі — під номерами. Лише після повстань із нами поводилися трохи краще.

— А що сталося з вашими рідними?

— Мої батьки померли від тифу 1944 року. В сім’ї я лишився за старшого. Коли мене заарештували, брата і сестер депортували до Сибіру. Повинні були відвозити інших Гаврилюків, але вони стали співпрацювати з НКВС, тож сільський голова відправив мою рідню ешелоном. Одна сестра і брат лишилися в Росії, а друга тепер живе в Запоріжжі.

— Як ви потрапили на Херсонщину?

— Коли помер Сталін, почали випускати політичних в’язнів, репресованих. Викликають мене влітку 1954-го з в’язниці й сповіщають про звільнення. Запитують точний маршрут направлення або пропонують залишитися в Росії. Я хотів додому повернутися, але не дозволили. Тоді я вирішив поїхати в Цюрупинськ, що неподалік Херсона. Там жили родичі мого товариша, з яким я подружився у в’язниці. Приїхавши туди, нікого не знайшов, тож попрямував до Херсона. Спочатку працював у морському порту вантажником, але мене швидко звільнили, щоб не втік на закордонних суднах, які туди заходили. Потім влаштувався на консервний комбінат. Відпрацював там потрібну кількість годин, щоб отримати власну квартиру. Тоді вже стало трохи легше. Незабаром зустрів хорошу дівчину, одружився. Родина моєї жінки, до речі, теж постраждала. Коли їй був рік, батька, який був головою сільради, комуністи розстріляли за контрреволюційну діяльність. Тому я був упевнений, що навіть коли дізнаються про те, де я воював, мені не дорікатимуть «бандерою», бо й самі покарані режимом Сталіна, проти якого ми виступали.

— Виходить, ви приховували, що ви — колишній в’язень і боєць УПА?

— Такий тоді був час... А що я мав говорити, коли таких, як я, зневажали, гнобили. «Бандерівець» — то було клеймо, лайка. Така була пропаганда серед населення, так навчали в школах, тож не дивно, що люди не знали, чому ми повстали. Вони не знали, що ми захищали свою землю й не йшли в наступ на Москву чи Берлін. Якщо запитували, то казав, що на Західній Україні воював, та й усе. Навіть дружина довго не знала про моє минуле. Та й синам багато чого не розказував. А тепер дещо шкодую про це...

— Коли ви змогли побувати вдома після повернення в Україну?

— Десь через рік. Мене приймало багато односельчан, навіть чужі люди запрошували погостювати, але я зупинився в двоюрідного брата, бо в моїй хаті оселився парторг. І як ми здивувалися, коли він прийшов до мене й говорить: «Я знаю, що я живу в твоїй колишній хаті. Я дещо підлагодив твій будинок, добудував і, якщо хочеш, повертайся додому. Гроші зможеш виплатити потроху...» Ось так: хоч і парторг, комуніст, а людина порядна була. Я сказав, що на Херсонщині живу добре, все маю, тому повернутися не зможу. Мені потім говорили, чому я з ним взагалі розмовляв, але я вважаю, що треба зрозуміти той час. У людей часто не було вибору. Хтось боявся за рідних, за своє життя, тож не можна одразу всіх звинувачувати.

— Іване Даниловичу, якщо озирнутися назад, поглянути на боротьбу УПА та ваш непростий життєвий шлях, чи важливим, на вашу думку, був повстанський рух для української державності?

— Хоч що б там говорили, а я пішов би тією ж дорогою. Звісно, наша боротьба допомогла здобути незалежність. Але чи такого життя ми хотіли? — Ні! Біда в тому, що за 20 років ми майже не виховали патріотичної молоді. А влада робить все за гроші. Бачте, ми йшли за ідею, за рідний край, і за це не платили, бо так нас виховали. Звісно, мені тепер прикро, що солдатів УПА держава не визнає, хоча вони за неї покладали життя. Коли Україна стала самостійною, я думав, що ми будемо вшановані на достойному рівні, отримаємо хорошу пенсію. А вийшло зовсім інакше. У західних областях місцева влада допомагає ветеранам УПА, а в нас цього не дочекатися. Це несправедливо, як на мене. Невже ще одну революцію треба робити?!

— А якщо без революції?

— Гадаю, ми самі винні в тому, що так живемо. Не треба шукати крайніх. Передусім у сім’ї, а далі — в школі має бути таке виховання, щоб усі діти знали свою історію, поважали культуру, мову, любили свою землю та вміли її захистити. Багато хто цього не розуміє й донині обдурений ходить. А депутатам того й треба. Мені комуністи вже обіцяли «светлое будущее»... І що ж — брехня! Знаєте, я вже в літах, але пішов би на боротьбу тільки заради нашої молоді. Одного лише не зрозумію: хоч з ким розмовляю на вулицях — всі проти такого життя, всі жаліються, а подивишся телевізор — рейтинги в них ростуть. Та неправда це, нам замилюють очі, дурять. А головне — не занепадати духом. Я вірю, що все налагодиться. Бо правда — на нашому боці.

ДОВІДКА «Дня»

Іван Данилович Гаврилюк народився 19 червня 1926 року в с. Гуштин Борщівського району Тернопільської області. Із 1941 року — член молодіжної організації «Сокіл». 1945 року вступив до лав УПА. 1946 року перебував у Службі безпеки УПА до арешту.

1947 року його заарештували. Цього ж року військовим трибуналом МВС УРСР у Тернопільські області за статтями КК УРСР 54-1 «а» (зрада Батьківщині) та 54-2 (збройне повстання) засуджений до 10 років позбавлення волі, з поразкою в правах на п’ять років. 1954 року достроково звільнений.

Через заборону повернутися й проживати в Тернопільській області з 1954 року проживає на Херсонщині. Має двох синів.

На підставі ст. 1 закону України про реабілітацію жертв політичних репресій від 17 квітня 1991 року Івана Даниловича Гаврилюка реабілітовано.

Нагороджений медаллю «Захисник Вітчизни».

Інші матеріали цієї шпальти:

• Луврські лаври Пінзеля
• Чому Європа не знає про українську трагедію?
• День пам’яті жертв голодоморів та політичних репресій
• Iнші часи, інші цінності
• Болгарський слід у степах України
• Андрій ГУНДЕР: «Це світло передаватиметься іншим»
• «Стипендіат» — не банкомат

Луврські лаври Пінзеля

У Парижі відкрито довгоочікувану виставку, яка обіцяє стати новим виміром знань європейців про українців

Ольга КУРОВЕЦЬ, спеціально для «Дня», Париж

ФОТО АВТОРА

Після трьох років підготовки Лувр із почестями прийняв твори українського скульптора. Уже наближаючись до одного з найбільших музеїв світу, відчуваю гордість та піднесення: афіші «Йоган Георг Пінзель: бароковий скульптор в Україні XVIII століття» видніють іздалеку. Повішали їх лише декілька днів тому, однак святу це не перепона. Сусіди першого українського автора в Луврі — неабиякі. Поряд із нашою виставкою тут тривають дві інші експозиції: «Рафаель: останні роки» та «Кіпр: між Візантією та Заходом. IV — XVI століття».

Залу Каплиці (колишня каплиця Людовіка XVI), в якій розташована виставка, знайти нескладно. Варто зайти у крило Sully, звернути ліворуч та піднятись крутими сходами на два поверхи вище. Знайти дорогу допомагають вказівники із фото однієї зі скульптур. Заблукати неможливо.

Виставка на перший погляд здається невеликою. Втім, у цьому не надто великому приміщенні можна провести добру годину. Скульптур близько тридцяти, і кожну з них можна розглядати без упину. Кожен, хто хоч раз бачив роботи Пінзеля та піддавався їхнім чарам, — мене розуміє. На додачу, талановиті кураторські тексти: англійською, французькою та іспанською. Їх хочеться читати повільно й зі смаком.

А ще — старі світлини церков у Городенці, Бучачі, Годовиці. На них відмічено кольором та позначено номерами розташування тих чи інших скульптур із представлених на виставці. На двох картах, що ними проілюстровано один із текстів, — географічна ситуація у Східній Європі 1740 р. Позначено не лише кордони Королівства Польського та сусідніх країн, а й усі головні міста Галичини (її збільшено й винесено на окрему карту). Таким чином, відвідувачам запропоновано познайомитися (часто вперше) із цією частиною світу в ту епоху.

Музеєграфія доволі проста. Теракотовим та білим пофарбовані стіни. Невисокі постаменти під монументальними фігурами, двоє вищих, круглих у плані — під скульптурами середнього розміру, розташованими посеред експозиції. У кількох вітринах — найменші твори. Фігурки-моделло із Мюнхена та невелика скульптура Святого Йоакима із церкви Тринітаріїв у Львові.

ПРИСВЯЧЕНО РЯТІВНИКОВІ

Гостей на святі приймає куратор — Гілем Шерф, головний хранитель тутешнього відділу скульптури. Разом із ним — один із головних авторів каталогу Ян К. Островський, професор Ягеллонського університету, директор палацу Вавель (Краків), і Лариса Возницька-Разінкова, директор Львівської національної галереї мистецтв. Ледь представивши виставку присутнім, Гілем Шерф зауважує: її присвячено Борисові Возницькому. Наголошує: без його багаторічної праці вона була б неможливою.

У каталозі, а також у прес-пакеті можна легко натрапити на чудове інтерв’ю, що його він дав свого часу Янові К. Островському. Тому, незважаючи на те, що пан директор не дочекав лише кілька місяців до відкриття епохальної виставки, маємо можливість процитувати уривки з його розповідей про історію повернення Пінзеля. Усе розпочиналося так (переклад із французької): «З дипломом Ленінградської академії я був першим радянським істориком мистецтва у Львові. Я нікого не боявся: моє військове минуле залишало мене поза всяким сумнівом. Я ні в кого не запитував дозволу на те, щоби діяти. Я зрозумів, що коли піду до комітету партії, щоб запитати, чи можу я взяти під опіку Олеський замок, скажімо, — відповідь буде негативною. Отже, я робив те, що вважав за потрібне. Я організовував експедиції з групою колег із Музею українського мистецтва. Ми привезли з Волині іконостаси художника Кондзелевича. Але наша перша експедиція була до села Годовиця, розташованого за декілька кілометрів від Львова. Тоді я ще не мав усвідомлення того, що, аби їх уберегти, треба було забирати всі твори мистецтва на нашому шляху...» А далі були роки пошуків, відкриттів та гірких розчарувань. Іноді вдавалося врятувати цінні твори прямо з-під чиєїсь сокири, іноді ж експедиція прибувала запізно: «Коли я прибув до Монастириська, в церкві уже нічого не було; її перетворили на склад зерна. Я пробув там три чи чотири дні, зустрічався з функціонерами із партії та адміністрації. Я всюди запитував: «Де скульптури із церкви?». Мені відповідали, що їх, мабуть, перевезли до церкви в іншому селі. Я поїхав туди, але нічого не знайшов...» Із монастириських творів Пінзеля вдалося віднайти лише Святу Анну. Її сьогодні теж представлено в Луврі.

ФОТО НАДАНЕ ПРЕС-СЛУЖБОЮ ЛУВРА, АВТОР ДАРІУШ БЛАЖЕВСКІ

ЕКСПРЕСІЯ ДЛЯ ПРОСТОЛЮДУ

Гордість виставки — реконструкція вівтарної групи із села Годовиця: розп’яття у центрі, біля його ніг — янголи, що вклякають. Біля них: Скорботна Богородиця та Святий. Славетні скульптури Пінзеля «Авраам приносить у жертву Ісаака» та «Самсон, який розриває пащу левові» входять до цієї ж групи. Як розповів куратор виставки Гілем Шерф, його улюблена скульптура — Скорботна Богородиця. Він переконаний: особлива сила Пінзеля — у тому, що він працював для простих людей. Промовляючи до неписьменних, а не до еліт, він мусив бути зрозумілим, експресивним та емоційним. Його твори мусили зміцнювати віру та спонукати до співпереживання.

«Стан збереження скульптур із Годовиці був дуже добрим. Позолота, яку ви бачите, збереглася, ми нічого не додавали, лише почистили її. Скульптури, які свого часу були недбало вкриті білою фарбою, переважно не можуть бути повернені до свого попереднього стану. Позолота під ними не збереглася. Одній скульптурі, однак, вдалося повернути той вигляд, у якому вона перебувала за часів Пінзеля. Йдеться про «Святого Йоакима» (Львівська національна галерея мистецтв). Реставратори зробили такі собі «віконця» в шарі верхньої фарби. Таким чином, нам відкрилася незаймана стара позолота. Вирішили доволі швидко: повернути скульптурі її первісний вигляд!»

Над реставрацією працювали львівські та київські фахівці, потреби в допомозі луврських колег не виникло. Як зазначив куратор, «українські реставратори прибули на місце, щоби підготувати твори до виставки. Це було потрібно, адже, скажімо, «Самсон, який розриває пащу левові» складається із семи частин, які необхідно було зібрати». На запитання, скільки транспорту використали для перевезення, сміється у відповідь: «Одну-дві вантажівки, не більше».

Гілем Шерф щиро захоплюється індивідуальною манерою українського митця. Каже: «Погляньте на ці тканини, що ніби розлітаються самі по собі, ці гострі зборки, ці площини, що перетинаються, цю експресію жестів!». Кожна із цих особливостей відображена не лише в масштабних скульптурах, а й у мініатюрних моделло. Десять років тому Мюнхенський Bayeristches Nationalmuseum придбав їх для своєї колекції. Вони теж беруть участь у виставці.

Головний хранитель відділу скульптури вважає Пінзеля стилістично близьким до його баварського сучасника Ігназа Гюнтера, хоч той і працював у значно м’якшій, рокайльній манері. Натомість улюблену в народі паралель з Мікеланджело вважає безпідставною. Воно й не дивно: різний час, різні стилі...

НОВІ ВИМІРИ

На презентації, крім безпосередніх учасників процесу реставрації, наукового опрацювання та публікації творів Пінзеля, був присутній також міністр культури України Михайло Кулиняк. Він висловив сподівання, що ця виставка відкриє Європі Україну.

Вважаймо, що крига скресла. Експозиція Пінзеля в Луврі — не просто шанс показати себе світові, а ще й відкриття нового виміру досліджень для європейських істориків мистецтва, новий вимір знань для всіх відвідувачів виставки та новий виток в українсько-французьких культурних відносинах. Сподіваємося, не останній.

Інші матеріали цієї шпальти:

• «Треба зрозуміти той час»
• Чому Європа не знає про українську трагедію?
• День пам’яті жертв голодоморів та політичних репресій
• Iнші часи, інші цінності
• Болгарський слід у степах України
• Андрій ГУНДЕР: «Це світло передаватиметься іншим»
• «Стипендіат» — не банкомат