Вартісне, дійсно цікаве видання про мистецтво гуцульської вишивки

Давайте, дізнаємось більше про гуцульські вишиванки.

Художня вишивка – один з найдавніших і найпоширеніших видів мистецтва, що став своєрідною «візитною карткою» гуцульського краю. На початку ХХ століття відомий дослідник Володимир Шухевич відзначав велике «замилування до прикрас у гуцулів», захоплювався «мальовничими строями», які гуцули «убирають» в неділю і в свято до церкви. Сьогодні давні твори вишивального мистецтва переважно є набутком музеїв, а найбільша колекція гуцульської вишивки зберігається у Національному музеї народного мистецтва Гуцульщини та Покуття імені Й.Кобринського у Коломиї. Саме на основі цієї музейної збірки у видавництві «Родовід» вийшла друком прекрасна книга «Гуцульська вишивка з колекції Національного музею народного мистецтва Гуцульщини та Покуття імені Й.Кобринського: Монографія / Загальна редакція О.Никорак; відповідальна за випуск Л.Лихач.— К.: Родовід, 2010.— 200 с.; іл.».

Ініціатори видання – екс-посол Франції в Україні п.Жан-Поль Везіан та його дружина п.Елен Везіан, які під час подорожі до Космача були щиро захоплені гуцульською вишивкою. До цього проекту вони залучили видавництво «Родовід», авторитетних українських дослідників та музейних працівників, паризького фотографа Юрія Білака, француза українського походження. Впродовж двох років тривала робота над підготовкою книги. Усі задіяні особи надзвичайно відповідально поставилися до реалізації проекту. На думку наукового редактора, доктора мистецтвознавства Олени Никорак, найскладніше було підібрати твори, оскільки у колекції музею дуже багато вартісних, художніх речей, з-поміж яких для видання намагалися вибрати найтиповіші. У монографії представлено, крім сорочок, інші вишиті компоненти одягу: кептарі, чоловічі штани «ґачі», навіть «капці» й «онучі», які взувають у постоли. Авторам «хотілося показати всю красу гуцульського мистецтва», й зауважимо, що це насправді вдалося. Книга розпочинається передмовою п.Елен та Жана-Поля Везіанів, у якій вони розкривають задум видання й висловлюють своє захоплення гуцульським краєм, звичаями, традиціями, мистецтвом і вишитими виробами зокрема. У текстовій частині заслужений майстер народної творчості України Дмитро Пожоджук розглянув Гуцульщину з історико-етнографічного погляду. Заслужений працівник культури України, кавалер ордена «Княгині Ольги ІІІ ступеня», директор Національного музею народного мистецтва Гуцульщини та Покуття імені Й.Кобринського Ярослава Ткачук висвітлила історію формування та цінність колекції гуцульської вишивки в експозиції і фондах цього музею (понад 2250 зразків). Доктор мистецтвознавства Олена Никорак у розділі «Джерела гуцульської вишивки» широко й всеохоплююче розкрила історіографію  питання та історію формування збірок народної вишивки українських та зарубіжних музеїв. Над-звичайно цікавий, позначений науковою новизною розділ Олени Никорак «Звичаєво-обрядова функція гуцульської вишивки» висвітлює роль вишитих виробів у родильній, весільній обрядовості, у поховальних і поминальних обрядах, їх функціонування в інтер’єрах гуцульських церков. У розділі «Художньо-виражальні засоби гуцульської одягової вишивки» відома дослідниця, доктор мистецтвознавства Раїса Захарчук-Чугай виокремила й детально охарактеризувала локальні особливості вишитих виробів з Гуцульщини. Заслужений працівник освіти України, член НТШ, Спілки народних майстрів України, кавалер ордена «Дружби народів», «Княгині Ольги ІІІ ступеня», перший ректор Косівського державного інституту прикладного та декоративного мистецтва, викладач і майстриня вишивання Катерина Сусак ознайомила читача з рідкісними й напівзабутими техніками вишиваних орнаментів, підкріплюючи поданий матеріал графічними схемами видів швів та репродукціями фрагментів готових виробів. У післямові Раїса Захарчук-Чугай підсумувала, що гуцульська вишивка – це «феноменальне явище, яке розкриває невичерпне багатство творчого потенціалу гуцулів» й зазначила, що подані у розділах матеріали дають можливість поглибленого наукового дослідження цієї теми.
Книга заслуговує на особливу увагу з огляду на  щедро представлений візуальний матеріал і вартісну текстову частину. Монографія видана на найвищому поліграфічному рівні: повноколірно, на якісному папері, у прекрасному художньому оформленні арт-директора видавництва «Родовід» Ірини Пасічник, з високопрофесійними фотоілюстраціями Юрія Білака. Ілюстративний блок суттєво доповнюють раритетні, позначені «колоритом» 1920-1930-х років, світлини Миколи Сеньковського, які відтворюють характерні етнічні типи, допомагають читачеві уявити своєрідність функціонування традиційного вбрання у побуті, звичаях і обрядах гуцулів. Завдяки тому, що книга вийшла друком у трьох редакціях: українською, англійською та французькою мовами, зарубіжний читач зможе відкрити для себе до цього часу не знаний пласт українського мистецтва. Видання має на меті зберегти унікальне культурне надбання і гідно представити мистецтво гуцульської вишивки у світовому контексті.
Книга «Гуцульська вишивка з колекції Національного музею народного мистецтва Гуцульщини та Покуття імені Й.Кобринського» викликала значне зацікавлення серед художників, народних майстрів, мистецтвознавців, широких кіл громадськості. Це підтверджують її презентації, що відбулися у Києві – в Музеї Івана Гончара (23.06.2010), у Коломиї – в Національному музеї народного мистецтва Гуцульщини та Покуття імені Й.Кобринського (25.06.2010) та у Львові – в залах Національного музею ім. А.Шептицького (17.09.2010). Прикметно, що під час проведення ХVІІ Форуму видавців у Львові, монографія «Гуцульська вишивка» отримала персональну відзнаку членів журі.
P.S. Сьогодні гуцульські вишиванки користуються неймовірним попитом.
Якщо вас цікавить така вишиванка, ви можете замовити її на цьому сайті. 
Я народна майстриня, Михайлюк Галина, вишию для вас таку вишиванку відповідно до вашого замовлення. Ціна залежить від узору, фасону та типу тканини, і може бути від 230 грн. Для дівчаток і хлопчиків ціна на вишиванку від 95 грн.

ВИШИВАНКА: УКРАЇНСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ ОДЯГ, ВИШИВАНКИ, ДИТЯЧІ ВИШИВАНКИ, КРАЙКИ, ПОЯСИ

ВИШИВАНКА: НАЦІОНАЛЬНИЙ ОДЯГ, ВИШИВАНКИ, ДИТЯЧІ ВИШИВАНКИ, КРАЙКИ, ПОЯСИ.

З давніх-давен вишита сорочка була традиційним одягом українського народу, але і в теперішній час вишиванка займає визначальне місце в гардеробі кожного українця. В основному, вишиванки одягають з нагоди якоїсь важливої події, ювілею, чи на свій день народження. Досить часто, люди замовлять собі вишиванку для якогось визначеного свята, і надалі одягають цю вишиту сорочку саме в цей день. Разом з тим, все частіше вишиванки можна побачити і в повсякденному гардеробі українців. Зараз вишита сорочка, як вираз української ідентичності користується значною популярністю.Останнім часом дуже популярно стало одягати вишиту сорочку на весілля. Але якщо на чуже весілля переважно одягається вже готова вишиванка, то для власного, вишита сорочка шиється на замовлення, розробляється дизайн, підбираються розміри і замовляється вишиванка за декілька місяців до події. Великої популярності набувають весілля у національному строї, і тоді виготовляється цілий костюм, а не лише вишита сорочка, як його елемент. Таким чином, вишиванка з кожним днем набирає все більшої популярності і стає не лише традиційним національним одягом українців, а й сучасним і модним.Українська вишивка сьогодні набуває все більшої популярності. Повернення до народних традицій проявляється у тому, що все більше молоді прагне мати в своєму гардеробі хоча б одну вишиту сорочку. І все частіше таку сорочку отримують у подарунок.Не зважаючи на прадавню історію української національності, головними ознаками нашого роду та самобутності є народна вишиванка. Нині відроджуються традиції свят та звичаїв, а відтак і всенародної вишивки. Рекламу вишиванкам роблять навіть перші особи країни, видатні політики та зірки шоу-бізнесу. Нашу державу можна вважати однією з небагатьох, де етнічний одяг почали носити у побуті.

Види швів: безкоштовні уроки вишивки

Купити вишиванку можна тут

Види швів: безкоштовні уроки вишивки

Пропонуємо вашій увазі журнал «Сделай сам» за 1991 рік, у якому детально розписані види декоративних швів. 
Скачавши цю брошуру безкоштовно, ви зможете навчитися шити й вишивати різними швами, а також вишивати бісером та стрічками.У журналі – 47 сторінок з теорією шиття. Тут ви знайдете поради щодо вдалого поєднання кольорів, цікаві дані про першу школу вишивки у Києві, розповідь про види орнаментів, перелік матеріалів для вишивання, поради про те, як збільшити чи зменшити схему для вишивання, як перенести малюнок на тканину, а також про те, як вишивати стрічками та бісером.До того ж, брошура доступно розповідає про такі види швів: шов вперед голку, шов за голку, шов строчка, петельний (крайовий) шов, козлик, шов шнурочок, шов штопка, шиття набором, різні види гладі, шов цеглинки, шов хрестик, півхрестик, косий хрестик, подвійний хрестик, шов кривулька, тамбурні шви, шов ланцюжок, шов напівпетля, шов ялинка та багато інших декоративних швів. І все це – зі схемами та ілюстраціями! Як безкоштовно скачати журнал про шви?. 
1.Заходите на сторінку скачування за цим лінком:
http://depositfiles.com/files/qjwagudlt?2. 
2.Обираєте варіант безкоштовного скачування й чекаєте 60 секунд.
3. Вводите запропоновану комбінацію букв і починаєте скачувати журнал з уроками шиття й вишивання (вам треба буде обрати, де саме на вашому комп’ютері має бети збережений журнал про декоративні шви).
4. Відкриваєте скачаний архів схем та вчитеся шити й вишивати різними техніками!До речі. Якщо ви вже вмієте вишивати хрестиком, вам можуть стати у нагоді схеми для вишивки українських рушників та схеми вишивання сорочок, які також можна скачати безкоштовно.

Купити вишиванку можна тут

Українська народна вишивка

                 Українська народна вишивка

До наших днів дійшла українська народна вишивка лише XVIII — початку XIX століття, насамперед тому, що погляд на неї, як на витвір мистецтва утвердився тільки у 80—90-х роках XIX століття. Саме з того часу прогресивні діячі культури починають цікавитися нею й збирати її в музеях і приватних колекціях.

У процесі історичного й культурного розвитку в Україні в кожній місцевості утворилися характерні орнаментальні мотиви й композиції, колірна гама, специфічні техніки виконання. Дбайливо передавалися вони з покоління в покоління, майстри відшліфовували кращі досягнення своїх попередників, розвиваючи й удосконалюючи їх.

Вишивкою захоплювалися повсюди. Кожний район, навіть кожне село різнилися місцевою самобутністю.

В українських вишивках збереглася значна кількість геометричних орнаментальних мотивів, які мали в давнину магічний зміст. Вишивки були своєрідним оберегом від злих сил. Однак із плином часу семантика їх забулася, втратилося їхнє первісне значення, вишивки стали тільки художнім оздобленням. Поряд з давніми мотивами з'являються нові, з реальної дійсності. Так, наприкінці XIX — на початку XX століття найулюбленішим стає мотив стилізованих червоно-чорних троянд, що особливо поширюється у вишивці Київської, Харківської, Полтавської, Чернігівської областей.

Технікою вишивки народні майстри відображають розмаїтість навколишнього життя, свої думки та почуття, красу рідної природи, яка завжди була джерелом творчої наснаги й у художніх образах лягала на полотно. Ось чому в орнаментальних мотивах, їхніх назвах вражає образна спостережливість, поетичність народу. Згадаймо хоча б такі з них, як «барвінок», «хмелик», «курячий брід», «гарбузове листя», «зозулька». Вишивка — не тільки художнє оформлення речей, а й мистецтво оригінального бачення світу, відтвореного специфічними художніми засобами. Це давнє й вічно молоде мистецтво. Секрет його молодості — в єдності людини з природою, в умінні впродовж століть зберігати красу й дарувати радість.

Глибина поетичного змісту вишивки вдало передана в оповіданні Костя Гордієнка «Цвіт яблуні»: «Людина тягнеться до краси і правди, відтвореної гарячим серцем вишивальниці. Стрічали в полі малиновий світанок. Голубі роси мили ноги. Легені вбирали пахощі стиглого хліба. Очі милувалися чудесним цвітом землі. Чи не те часом читали на полотні подруги?»

У вишивці, як і в пісні, розкривається доля людини, її радощі й горе.

Гаптує дівчина й ридає — чи то життя!

Червоним, чорним вишиває мені життя, —

так піднесено сказав Павло Тичина.

Адже в народі існує поетичний образ:

Червоне — то любов,

а чорне — то журба.

(Дмитро Павличко)

Художня довершеність і розмаїтість вишивки залежать не тільки від створення досконалої орнаментальної композиції, тонкого відчуття кольору, а й значною мірою від вибору техніки виконання. Це всілякі шви вільного малюнка, які називають верхніми, оскільки виконують їх за заздалегідь нанесеним на полотно рисунком, а також шви рахункові, що їх виконують, рахуючи нитки полотна — основи й піткання*.

Характерною особливістю народної вишивки є величезна різноманітність технік і поєднання їх (до 10—15 технік одночасно). Назви багатьох технік походять передусім від засобів виконання («вирізування», «виколювання») або від того, який предмет вишивається («рушниковий шов», «переміточний шов»), від назви місцевості («старокиївський шов», «городоцький шов»). Назви багатьох технік свідчать про спостережливість народу, асоціативність його мислення. Назву окремим з них дали зовнішній вигляд шва, схожість з певними речами: «курячий брід», «солов'їні вічка», «гречечка», «зірочка», «овсяночка».

В народному мистецтві збереглося багато секретів фарбування ниток природними барвниками — корою дерев, корінням, листям, квітами, плодами рослин. Для закріплення кольору нитки запікали в житньому тісті, після чого вони не втрачали забарвлення протягом десятиліть.

Споконвіку в народі жили й у найскрутніші часи не затухали радість від краси життя, тяжіння до всього прекрасного. Людина намагалася прикрасити своє нужденне життя, зробити радісною важку щоденну працю. Тоді за допомогою лише голки й нитки на простому полотні народжувалися неперевершені узори вишивок. Людині важливо було не просто мати білу сорочку, овчинний кептарик або шматок полотна для витирання рук. Кожну річ вона якимось чином оздоблювала, обертала на високомистецькі витвори й відтак залишала після себе чудові зразки вишивального ремесла.

В Україні вишивати вміли скрізь. Довгими зимовими вечорами, під час вечорниць за тихою розмовою або під пісню. Для вишивання не потрібно складних пристосувань та особливих умов праці. Голка, полотно та ще вміння й бажання, перейняті від матері чи бабусі й закарбовані в тих чудових виробах, що лежать у скрині.

У комплексі художніх засобів оформлення народного вбрання вишивці завжди належало чільне місце. Характер вишивки, вибір тих чи інших орнаментальних мотивів, колірне рішення залежало від призначення одягу, соціальних і вікових чинників. Приміром, сорочки на щодень вишивалися скромно й просто, святкові — ретельніше, передусім весільні сорочки.

В ансамблі святкового вбрання головна увага приділялася пишно орнаментованій сорочці. Здавна, як відомо, переважну частину посагу нареченої становили вишиті вироби, насамперед сорочки. Працелюбність нареченої визначалася за кількістю й довершеністю вишитих нею сорочок, котрих у посагу було більше сотні. Майстрині захоплювалися пошуками нової орнаментики, змагалися між собою в майстерності. Одягати чисту білу сорочку в неділю чи свято було обов'язковим правилом, відступати від якого не міг і найбідніший селянин. «Хоч латаненька, аби біленька», — говорить народне прислів'я.

Композиція сорочки — то чітко продумана й логічна конструктивно-декоративна система взаємозв'язку площин вишивки, поєднання ажурних швів і вільних частин білого тла, що підкреслює декоративність вишивки. Орнаментувалися, головним чином, рукава, поділ, пазуха, комір. Вишивка в загальній схемі сорочки будується на чергуванні вертикальних і горизонтальних орнаментальних ліній, що створює велику ритмічну різноманітність.

Найбільшого поширення в Україні набули сорочки з уставками. Уставка, чи полик, — це вшивне плічко, що з'єднує задню й передню частини сорочки. Рукав викроюється із суцільного шматка тканини й під прямим кутом пришивається до станика. Вишивка відповідно розташовується на уставці, підопліччі, чохлах**, подолі (пелені) та невеличкому стоячому комірці.

Поликові сорочки з «пухликами» були характерні для Полтавщини, Чернігівщини. «Пухлики» — це приклад поєднання утилітарної та естетичної функції швів. Їх роблять у верхній частині рукава, де він пришивається до уставки. Для цього полотно рукава збирається в кілька рядів у зиґзаґи між зборками. «Пухлики» бувають на поликових сорочках, для яких характерне також призбирування навколо шиї. Призбирування або вишивання по коміру, як і пришивання «пухликів», було дуже копіткою роботою й вимагало великого вміння й майстерності. Водночас із поликовою сорочкою побутував тип сорочки без уставки (полика), із суцільним рукавом, пришитим паралельно до станика, верхній край якого призбирувався з вирізом горловини. Вишивка при цьому розміщувалася на рукавах і подолі.

Чоловічі сорочки поділяються на сорочки з поликами («стрілкова», «вистіжкова») і сорочки без уставок — «чумачки» або «лоцманські» (останні побутували на Дніпропетровщині).

У центральних областях України були поширені так звані українки — сорочки з відкладним коміром і широким рукавом, який призбирувався.

В західних областях існувала «гуцулка» — тип сорочки, на якій вишивка розміщувалась уздовж пазухи й коміра, по низу рукава. Розташування нагрудної вишивки має певний символічний сенс. Основна увага приділялась оздобленню рукава, що йшло від давнього культу людських рук. Вишитий узор набував магічної сили й виконувався в суворо визначених місцях. З плином часу магічна сила зовсім забулася, втратила своє оберегове значення, орнамент перетворився на суто декоративний елемент, тісно пов'язаний з конструкцією крою.

Крім вишивки, велике художнє значення мали лінії крою. За допомогою ажурних з'єднувальних швів майстрині підкреслювали конструкцію сорочки, вирізняли розміщення основних композицій вишивки. Крім утилітарної функції, лінії крою мали декоративне навантаження як орнаментальні мережки. Ці лінії надавали сорочці ажурності, створювали контраст зі щільною тканиною, рельєфом вишивки. Для сорочки використовувалося тонке полотно, вибілене, найчастіше «двадцятка», іноді в разі нестачі тонкого полотна бідні селянки використовували його лише для верхньої частини сорочки та для рукавів, а нижня частина — «підточка» — шилася з грубішого полотна. Ця особливість була тонко підмічена Михайлом Коцюбинським у романі «Fata morgana». Характеризуючи літніх жінок, що йдуть до церкви, він пише: «лопотіли сорочки», — підкреслюючи цим їхнє соціальне становище. В кожному регіоні у вишивках склалася своя, відшліфована сторіччями, єдність орнаменту, засобів вираження його та колірна гама.

Виходячи з локальних особливостей народної вишивки, які виявилися в колориті, техніках виконання, типових орнаментальних мотивах і композиціях, умовно здійснено етнографічний поділ на регіони України. Це — Середнє Подніпров'я, Полісся, Поділля, Південь України, Карпати і Прикарпаття.

Із книги «Українська вишивка» , автори Тетяна Кара-Васильєва, Алла Чорноморець. Київ «Либідь» 2005р.

____________________________________________________________________________

*Піткання, або утік, уток — сукупність поперечних ниток тканини, які, перетинаючися з поздовжніми (основою), утворюють переплетіння.

** Чохла — те саме, що й манжета.

Традиції і сучасність

Традиції і сучасність

---

Українська вишивка сьогодні — складне, багатогранне явище, що розвивається в сфері традиційно-побутивого, самодіяльного мистецтва та творчості художників-професіоналів. У відомих осередках вишивання — таких, як Косів, Клембівка, Полтава, Черкаси, Львів та інші,—створені підприємства художніх промислів, що відроджують і далі розвивають класичні надбання кожного мистецького регіону.
Вишивка — один з масових і найбільш улюблених видів народного мистецтва. Вона є складовою частиною народного костюма,активно використовується в сучасному одязі, надаючи йому своєрідності і неповторності. Вишиті вироби органічно увійшли до побуту людей, прикрасили сучасний інтер'єр.
НА ПОЧАТКУ XX СТ. кустарне виробництво зайняло певне місце в народному господарстві і сприяло залученню широких кіл майстрів до загального мистецького життя країни, до активної творчої діяльності. Ганна Собачко створює ескізи, які потім вишивають в артілях Київщини і Полтавигини. Її композиції сповнені стрімкого руху, колористичного напруження. Загострена фантазія майстрині породжує різноманітні квіти, що переростають у казкові витвори, в яких реальне і фантастичне зміщено, що утворює образи то тривожні, то спокійні й врівноважені. Саме роботи Собачко, а також Євмена Пшеченка, Гликерії Цибульової, Параски Власенко з успіхом експонувались починаючи з 1922 року на міжнародних виставках у Берліні, Празі, Лондоні, Парижі. У 1934 році у Києві створюються Центральні експериментальні майстерні, де народні майстри і художники-професіонали ведуть пошуки нових форм. Сюди були запрошені П. Власенко з с. Скопців, М. Приймаченко з с. Болотні, петриківчани Т. Пата, В. Павленко, П. Глущенко, які створювали ескізи для панно, подушок, рушників.

У своїх пошуках петриківчани виходили з традицій настінного малювання і власних творчих спрямувань, їхні роботи — це типовий петриківський розпис, відтворений технікою гладі.
Для робіт Параски Власенко цього періоду характерним є принцип вільної, невимушеної і водночас врівноваженої композиції, сповненої святкового, мажорного звучання. Вона будує свої панно на поєднанні об'ємних і площинно трактованих форм.
Починаючи з З0—40-х років у вишивці утверджується тенденція до створення речей підкреслено декоративного характеру. Водночас відчутне прагнення скерувати вишивку в бік сюжетно-тематичних полотен з підсиленням рис станковізму. В таких творах вишивка виступає лише як технічний засіб для створення художнього образу.
У З0-ті роки в народній вишивці відбуваються певні зміни художнього стилю. В буковинському шитві це проявляється у все більшому розповсюдженні рослинних мотивів, їх реалістичному трактуванні. Розширюється колірна гама яскравих тонів, застосовуються тонкі нитки муліне, кольоровий бісер. Техніки гладь, хрестик витісняють давні місцеві народні техніки.
Яворівська вишивка Львівської області в 20—30-х роках також переживає оновлення своєї художньо-образної мови. Дрібноузорні орнаменти, що прикрашали вироби домашнього полотна, поступилися місцем соковитим, круп-норельєфним багатобарвним орнаментам на фабричній кольоровій тканині.
Вишивка гладдю, що на Львівщині має назву гапт, або кладення, набуває у З0-ті роки розповсюдження на території Київського Полісся. Тут широко побутують "писані" або "рисовані" жіночі і чоловічі сорочки, в яких прикрашають комір, чохли, поділ, рукави. Це умовно вирішені різноманітні за формою квіти, листочки, пуп'янки з численними пагінцями, вусиками, відростками. Вишивання "писаних" сорочок потребувало неабиякої вправності і художнього хисту як у композиційній побудові орнаментів, так і в їх розміщенні і ритмічному зіставленні на загальній схемі сорочки. Так. в с. Мусійки Іванківського району найкращою майстринею була Ганна Єрмоленко, в с. Сукачі — Катерина Онопрієнко. Відомою на все село Болотню була мати Марії Приймаченко Параска Василівна.
Сучасна українська вишивка — складне, багатогранне явище. Розвивається вона в сфері традиційно-побутового, самодіяльного мистецтва та творчості художників-професіоналів. Традиції української вишивки і подальший розвиток її локальних особливостей знаходимо на підприємствах Укрхудожпрому, розташованих у визначних центрах народної творчості. Саме тут працюють народні майстри, художники, діяльність яких спрямована на дбайливе вивчення кращих зразків вишивки, збереження її класичного надбання.
Наталя Гречанівська багато років працювала головним художником ху-дожньо-виробничого об'єднання ім. Т. Г. Шевченка. У створених нею сорочках, жіночих блузах домінуючим кольором завжди виступає червоний. звучання якого підсилює чорний (іноді жовтий, синій). Це і невеличке вкраплення чорного в середину "зірочки", і окреслення тонкою павутинкою "штапівки" поверх основного рисунка, і контур "обвідочки" навколо основного малюнка, що надає орнаменту рис стриманості, чіткості.
Для вишивок Київщини тиовими є легкі ажурні композиції. Широко використовуються тут не тільки мережки, а й інші ажурні техніки. Застосовується ця техніка при оздоблені чоловічих сорочок червоним, чорним кольорами і дає монументальні, крупне окреслені ажурні клітини. На Київщині здавна існує звичай прикрашати сорочки "занизуванням" червоного кольору. Цю традицію Київського Полісся продовжує в своїй творчості Любов Гордина. Вона відмовляється від дрібних деталей орнаменту за рахунок єдності загального образу. В її роботах червоний колір надзвичайно насичений, мажорний. При техніці "занизування" його інтенсивність залежить від щільності стібка — то він яскраво-червоний, то рожевий. В роботах майстрів Київщини мережки, які раніше виконували функцію з'єднання окремих частин виробу, виступають як один із основних засобів художнього вирішення. Саме завдяки їм створюється відчуття легкості вишивки, її прозорості. Майстриня Раїса Горбач з Кагарлика по новому осмислює техніку "набірування". В її роботах ця техніка виступає домінуючим художнім засобом.
Для вишивок Кагарлицького району характерна більш насичена гама червоного кольору, покладеного майже суцільними масами орнаменту. Тут ті ж самі зірочки, але виконані здебільшого в техніці хрестика, "настилування". Художня вишивка Київщини зберігає яскраву самобутність різних районів. Серед плеяди майстрів художньої вишивки Київщини провідна роль належить Гликерії Цибульовій, творчість якої може служити прикладом глибокого знання традицій і їх плідного розвитку в сучасності. Ще вдореволюційний час її роботи привертали увагу досконалим виконанням, красою рисунка та надзвичайно витонченою гамою колірних поєднань. Протягом життя Гликерія Кузьмівна збирала орнаменти української народної вишивки.
Найкраща її учениця — вже досвідчений нині майстер Зінаїда Сависько з Василинівки. Вона творчо розвиває узори рідного села, в якому працювали Ганна Собачко та сестри Дериболот.
На прикладі робіт заслуженох майстрів народної творчості України Олександри Великодної з Полтави та Олени Василенко з Решитилівки особливо чітко бачимо досягнення сучасноного мистецтва вишивки. Застосування таких прозорих тканин, як маркізет, батист, ниток муліне і шовк кардинально вплинуло на художньо-виразні засоби шитва, надало легкості, вишуканості, більш тонкої ретельної проробки орнаментальним мотивам, використанню ювелірних технік виконання. Для підсилення оптичних якостей білого кольору майстині вводять незначну кількість жовтуватих, сірих, голубуватих ниток, користуються протиставленням холодних і теплих тонів.
Вишивка приваблює не тільки жінок. Художники Григорій Гринь та Михайло Півторацький з Опішні — талановиті митці, відомі за межами нашої країни. Вони спеціалізуються на створенні ескізів для чоловічих сорочок. Для творів Гриня характерна напружена колірна гама, іноді побудована на контрастних поєднаннях, використання полотна сірого, зеленого, голубого, коричневого тонів.
Аналіз художньо-стилістичних особливостей сучасної художньої вишивки Черкаської області виявляє розмаїття локальних особливостей кожної місцевості. Так, на Лівобережжі широко розповсюджені вишивки жіночих блуз білим по білому в техніці "лиштва", "курячий брід", "солов'їні вічка". Цікавою особливістю цих вишивок є горизонтальне розмішення орнаменту по полю рукава у вигляді кількох звивистих гілок, в той час, як у полтавських виробах більш поширене їх вертикальне розміщення.
Завдяки вдумливому вивченню і творчому переосмисленню народної вишивки роботи Антоніни Задувайло, Галини Грабовської набули яскравої своєрідності, неповторного мистецького обличчя. Полюбляє Задувайло поєднання чоркого кольору з білим або ж іноді вишиває лише одним чорним кольором, що надає вишивці особливої вишуканості. Створені художницею Грабовською чоловічі сорочки ,жіночі блузи насичені глибоким кольром. Навідміну від київських вишивок з контрастним сполученням яскравого червоного з чорним, Грабовська у своїх роботах застосовує темно-вишневий колір, глибину якого підсилює чорний. Композиція складається з широких смуг орнаменту "льонок", "калина", "виноград" у поєднанні з білими ажурними мережками. Вражає велика різноманітність композицій. Це розташування нижче полика по рукаву вертикальних навскісних, горизонтальних смуг, що утворюють вишукане павутиння сіточки, в клітинах або на перехрестях якої розміщені орнаментальні елементи.
Особливою славою користуються бездоганні за своєю технікою, високохудожні витвори с. Клембівки — здавна відомого центру художньої вишивки на Поділлі. В наш час славу йому принесли рукодільниці Параска Березовська, Марія Коржук, які першими, ще у 1936 році, здобули почесне звання майстра народної творчості України.
Гуцульщина здавна славиться своїми майстрами, цілими династіями різб'ярів, гончарів, ліжникарок, ткаль, вишивальниць, які з покоління в покоління передавали свою майстерність. Велична краса карпатської природи з її яскравими глибокими барвами сприяла виробленню своєрідної образотворчої мови. Так, у вишивці Гуцульщини це монументальний геометричний орнамент, контрастні зіставлення кольорів. Оперуючи простими геометричними елементами, їх різноманітним колірним заповненням, народні майстрині створюють неповторні, оригінальні вишивки. Адже тут навіть кожен район, село мають своє художнє обличчя, улюблену гаму кольорів. Рукави жіночих сорочок суцільно вкривають вишивкою або розміщують її у вигляді навскісних то широких густих, то вузеньких орнаментальних смуг, що утворюються з зірочок та розеток.
Художник Дарія Петкевич розробила багато варіантів композицій вишивок жіночих маркізетових сорочок. Часто для вишивання однієї сорочки вона поєднує різні техніки — низь, стебнівку, хрестик. На уставках розміщує мотиви ромбів і стрічкові композиції, нижче них розсіює в шаховому порядку зірочки, подібні укрупненим "солов'їним вічкам", вводить вузенькі мережані смуги. Провідним у її вишивці є помаранчевий колір, йому підпорядковані делікатно введені чорний, зелений, жовтий, фіолетовий. У композиціях вишивок чоловічих сорочок автор застосовує зелений колір як своєрідне тло для жовтого, червоного і чорного. Художниця створила цікаві композиції, виходячи з багатоколірності вишивок околиць сіл Яворова, Річки, Верховини, Космача та ін.
У Косові все життя прожила Ганна Герасимович. За величезний внесок у розвиток вітчизняної художньої культури їй одній з перших на Гуцульщині було присвоєно звання заслуженого майстра народної творчості України. З молодих років збирала і вивчала Ганна Юліанівна скарби народної вишивки. Зачарована побаченим, вона створювала нові рисунки, які лягали на полотно скатерок, серветок, доріжок, сорочок. Під її вправними руками утворювались гуцульскі орнаменти: "скриньковий", "головкатий", "лумеровий", "чічкатий" та ін. Її вишивки — це сплав вікових традицій народної вишивки зі знахідками самої художниці.
Узори майстрині приваблюють тонким відчуттям кольору, життєрадісною гамою поєднань — червоного, жовтого, помаранчевого, зеленого, чорного. Найулюбленішими її техніками були "низинка", хрестик, біла мережка "цирка". Особливістю творчої манери майстрині є укрупнення окремих елементів орнаменту, виділення центру композиції. Вишивки Герасимович зберігаються в багатьох музеях країни.
Серед учнів Герасимович була заслужений майстер народної творчості України Ганна Кива. В орнаментах її виробів використані мотиви вишивок карпатського передгір'я, сіл Городенківського району, по-новому переосмислюються народні мотиви "рачки", "кучері", "чічки", "головки".
Витоки творчості Михайлини Сабадаш з Коломиї грунтуються на давніх традиціях прикарпатської вишивки, що виділяється стриманим колоритом з перевагою темно-червоних, чорних кольорів, витонченою ювелірною пророб-кою деталей орнаменту. Основним засобом художньої виразності вишивок Сабадаш виступає чітка графічна лінія, переважно чорного кольору, що утворює і підкреслює основні форми малюнка, які потім ускладнюються і доповнююються іншими кольрами.
Сабадаш творчо інтерпретує традиції народної вишивки. Вона застосовує у своїй творчості найпоширеніші техніки — хрестик, "стебнівку", гладь, але найулюбленішою залишається "низинка". Майстриня натхненно і сміливо фантазує в створенні орнаментів чоловічих і жіночих сорочок. Світ асоціативних уявлень майстрині розкривається насамперед у вишивці рушників. Образна змістовність їх будується через ритміко-пластичні мотиви, певний колорит. Так, основа художнього образу рушника "Вівці мої, вівці" передається через ритмічне повторення домінуючого мотиву "баранячих ріжків". Візерунок "Подарунок матері", побудований на контрастному протиставленні двох кольорів — чорного і червоного, викликає асоціації з художнім образом, поширеним у поетичній творчості. Свіжість барв, м'який ліризм відзначає рушники "Гори димлять", "Вечірні зорі".
Орнаменти квітучого краю Гуцульщини бачимо в творчості іншої майстрині з Коломиї — Євдокії Геник. Вона народилась у Верхньому Березові І з дитинства опанувала мову місцевих вишиванок, її рушники "Яворівський", "Квітка з полонини", "Осінь у Карпатах" полонять з першого погляду красою візерунків, довершеністю композицій, витонченістю кольорів.
Широкому розквіту мистецтва гуцульської і покутської вишивки багато в чому сприяє діяльність Коломийського музею народного мистецтва Гуцульщини. Тут постійно організовуються виставки майстрів народного мистецтва, пропагуються його кращі твори.
Село Виженка Чернівецької області, розташоване в горах, славиться своїм народним мистецтвом. У витворах Параски Клим розквітають барви цього краю, багатство його кольорів лягає на полотно рушників, сорочок. Особливо славиться майстриня вишивкою сорочок "рукав'янок", щедро прикрашених скісними лініями орнаментальних узорів. Її найулюбленіша гама кольорів — сполучення жовтого й коричневого або вишневого і зеленого.
В орнаментації буковинських сорочок переважають рослинні мотиви, підвищується декоративність загального строю вишивки. Починаючи з 50-х років у Кіцманському, Сторожинецькому, Новоселицькому районах поширюється оздоблення бісером. Ця вишивка потребує великої майстерності і вміння. Яскраві, соковиті кольори бісерної вишивки переливаються усіма барвами веселки і справляють надзвичайно святкове враження.В орнаментиці переважають натуралістичні квіткові мотиви. Якщо в 60—70-х роках превалювали композиції килимового характеру з невеличких за розміром квіток, то згодом поширились укрупнені рослинні мотиви. Рукави закінчують мережками "цирками" рослинного характеру. Блиск білого шовку ефектно контрастує із барвистою "накладеною" вишивкою бісером та стеклярусом.
Творче прочитання і осягнення народних традицій вишивки Буковини, їх подальший розвиток відзначають доробок Олени Гасюк з Вижниці. Її скатерки, рушники, сорочки приваблюють своєю різноманітністю, декоративністю.
Розвиток мистецтва вишивки в останнє десятиліття характерний якісними зрушеннями в процесі осмислення його спадщини.
Іде активний процес розширення потенціалу народних майстрів, поглиблення їхніх індивідуальних пошуків, розширення діапазону застосування творів у громадському інтер'єрі, в сучасному одязі.
Особливості художньо-образної мови народної вишивки західних областей, її інтерпретація і сучасне оновлення стали висхідними моментами в творчості майстрів зі Львівщини Софії Коцюбас, Оксани Сатурської, Ольги Возниці, Марії Калиняк, Зіновії Краковецької, Ірини Ольшанської, Олімпії Гушул. Творчість таких художників, як Марія Федорчак-Ткачова і Стефанія Кульчицька зі Львова, Ганна Вінтоняк з Коломиї, Ганна Григоренко з Чернігова, спрямована на переосмислення, наповнення новим змістом давніх традицій, на створення одягу, який відповідає вимогам сьогодення і зберігає стиль кожного регіону.
Казкові узори Ганни Григоренко — це ніби тиха задумлива пісня про красу лісів і лук. Для вишивання майстриня використовує кольори білий, білий з червоним, техніки "лиштва", "вирізування", складні мережки. Кожна робота довершена за художньою майстерністю і віртуозністю виконання. Давні традиції народної вишивки Чернігівщини поєднуються із сучасним кроєм блузок, сорочок, суконь.
Здобули загальне визнання роботи Марії Федорчак-Ткачової. Глибоке вивчення специфіки українського костюма, принципів побудови традиційного орнаменту надихнуло художницю на створення оригінальних фасонів одягу. Творчий успіх художниці — це комплекти весільного одягу, створені на основі весільного народного вбрання окремих областей України.
До традицій народного костюма звертається у своїй роботі Стефанія Кульчицька. Кожен її твір свідчить про те, які великі можливості містить у собі вивчення народних строїв. Художниця використовує і розвиває традиції класичної спадщини народного одягу, його різноманітне декоративне оформлення вишивкою, аплікацією, шнуруванням, металевими прикрасами. Вишивка перебуває в нерозривному зв'язку з кроєм виробу, підкреслюючи і виявляючи його конструкцію.
Художницю Ганну Вінтоняк приваблює логічність і простота народного одягу, його глибока образна наснаженість, її роботи — це осягнення цілісної образно-конструктивної системи народного вбрання, в якій рівноправними елементами є крій, фактура тканини, декоративне оздоблення. Ці принципи сприйняті художницею з позицій сучасної моди. її роботи не копіюють традиційний народний одяг і окремі його елементи, вони є результатом того враження, що справив на художницю костюм тієї чи іншої області.
Глибока образно-декоративна змістовність української вишивки в поєднанні з доцільністю і простотою крою народного костюма приваблюють львівських художниць Валентину Шелест та Світлану Заболоцьку, їхні ансамблі "Полісся", "Полтавчанка" — цілком оригінальні твори.
З позицій сьогоднішнього осмислення народних традицій Шелест та Заболоцька скеровують свою творчу увагу на осягнення основних принципів формотворення художнього образу народного вбрання. Вони виявляють і підкреслюють найбільш типові і виразні засоби декорування і крою.
Верхній традиційний одяг, його своєрідне оздоблення вишивкою, аплікацією надихає художника Будинку моделей України Григорія Мепена. Він дав нове життя таким забутим нині видам верхнього одягу, як західноукраїнська гугля і чуга, і на їх основі створив емоційно виразні гостросучасні за кроєм пальта-накидки, плащі. Орнаментовані сердаки Гуцульщини і свити Подніпров'я були творчим імпульсом у розробці цілих колекцій ансамблів "Сорочинський ярмарок", "Запорожці", "Єдність"
.Серед художників, що звертаються до джерел української вишивки, шукають у ній наснагу і натхнення, слід відзначити Михайла Біласа і Лідію Авдєєву. Різних за своїм творчим спрямуванням, відмінних у засобах і методах художньої мови митців об'єднує ставлення до класичної спадщини народного мистецтва.
Сьогодні в складному і багатогранному процесі розвитку української вишивки працюють народні і самодіяльні майстри, вишивальниці і художники системи промислів. Їхня діяльність спрямована на дбайливе збереження і розвиток традицій художньо-образної мови української вишивки.
Водночас для художників-професіоналів головним і визначальним є творчий пошук, новаторство. Так, твори Михайла Біласа в галузі вишивки відзначаються свіжим, оригінальним вирішенням. Художник звертається до традицій української вишивки, але пропускає їх крізь своє світобачення.
Широкий діапазон пошуків художника-модельєра Лідії Авдєєвої. Кожна її робота — творче відкриття, сповнене сміливості і ризику. Інтерес до народного мистецтва, використання його образно-виразної мови яскраво виявилися у створенні колекції "Весілля" для демонстрації в Канаді у 1975 році. Гостросучасні моделі одягу з'явилися внаслідок уважного вивчення барвистого одягу Подніпров'я. Художницю полонили своїм динамізмом і внутрішньою енергією малюнки Ганни Собачко. Серія робіт Авдєєвої — це яскраво індивідуальна інтерпретація, своєрідне прочитання творчості народної майстрині. Образи її підкреслено сучасних, сповнених театральності костюмів — не вихід з реального буденного світу в царину буйної фантазії. Ретроспекція для Авдєєвої — засіб порівняння минулого і сучасного, утвердження їх одночасного існування в сьогоденній культурі. Й роботи з успіхом демонструвалися в колекції одягу Республіканського будинку моделей на виставці у США "Людина, суспільство, сім'я" (1988 рік).
Творчість сучасних майстрів виявляє їх глибокий зв'язок з традиціями народної вишивки, збереження і подальший розвиток її художньо-образної структури. Головне те, що сучасна вишивка зберігає свій духовний світ, поглиблює образну змістовність і доводить, що народне мистецтво, як і народна пісня,— це велике надбання нашої культури.

Теги: свадебные мужские сорочки, вишиванки украина, замовити вишиванку, вишити весx456льний рушник, вишитx456 весx456льнx456 рушники,схеми дитячих вишивок,схеми вишивок чоловx456чих сорочок ,конкурс вишиванок ,мамина сорочка текст песни ,вишивка хрестиком схеми безкоштовно сорочки ,вишивка бx456сером сорочки схеми ,вишивка хрестиком схеми безплатно ,мужские сорочки +на свадьбу , вишиванки одесса ,cafe cotton рубашки ,вишивка хрестиком схеми безкоштовно рушники ,вишивка хрестиком схеми картинки ,#ИМЯ? ,вишиванки жx456ночx456 фото,  вишиванка +своx457ми руками ,вишивка бx456сером схеми x456кони , вишитx456 рушники схеми безкоштовно ,сорочка мамина караоке ,украx457нськx456 вишиванки купити ,схеми вишиванок безплатно ,скачати схеми вишивок хрестиком ,стильные мужские сорочки ,схеми вишивок +для дx456тей ,вишиванка жx456ноча узори ,безкоштовнx456 схеми вишивок хрестиком ,купить мужскую сорочку +в москве ,сорочки мужские +на заказ ,песня мамина сорочка слушать ,мамина сорочка мx456нус ,мамина сорочка мx456нусовка ,квx456ти вишивка хрестиком схеми ,мамина сорочка ноты ,сорочки мужские дешево ,дешевые мужские сорочки ,вишивка хрестиком x456кони схеми безкоштовно ,летние мужские сорочки ,вишивка хрестиком схеми +для дx456тей ,вышитые сорочки мужские ,схема вишивки соняшника ,схема вишивки калини ,слова пx456снx456 мамина сорочка ,музыка мамина сорочка ,мужские сорочки новосибирск ,схема вишивки калина ,наталя май мамина сорочка,песня +а сорочка мамина била била,оао мужские сорочки,песня мамина сорочка онлайн,красная мужская сорочка ,весx456льнx456 вишитx456 рушники схеми, сорочки мужские +с запонками,купити вишиванку +в киx454вx456 ,

НАРОДНИЕ ВБРАННЯ ДОЛИНЯН ХУСТСЬКОГО РАЙОНУ ЯК ВИРАЗНИК НАЦІОНАЛЬНОЇ ІДЕНТИЧНОСТІ ( к. ХІХ – до середини ХХст.)

 

НАРОДНИЕ ВБРАННЯ ДОЛИНЯН ХУСТСЬКОГО РАЙОНУ ЯК ВИРАЗНИК НАЦІОНАЛЬНОЇ ІДЕНТИЧНОСТІ ( к. ХІХ – до середини ХХст.)

Закарпаття  знаходиться на межі між Карпатськими горами та Середньодунайською низовиною в центрі Європи і становить багатий інформативний регіон, бо зберігає живий матеріал етнічної історії бойків, гуцулів, лемків, долинян.

 У природно-географічному відношенні край поділяється на два географічних райони – гірський (Карпатські гори), де проживають гуцули, лемки, бойки і рівнинний (Закарпатська низовина), де розмістився  Хустський район. Близько 60%  Хустщини - гірська місцевість, а в долинах річок Тиси, Ріки проживають долиняни.

            Вивчення про трудову діяльність долинян досліджених сіл Стеблівка, Сокирниця, Іза, Золотареве, Данилове, Олександрівка, Крайникове, Вишкове, Копашневе, Нанкове, Нижнє Селище, Липовець, Горінчево, Драгово із літературних джерел та експедиційні польові матеріали автора за  1985, 1989-1996 та 2006 роки виявили, що у ХІХст. – 50-х років ХХст. господарський розвиток Хустщини базувався на натуральному господарстві. Основним  заняттям жителів було землеробство, скотарство, значною мірою були розвинені домашні промисли і ремесла. Це, насамперед, ті, що пов'язані були з веденням сільського господарства. Оскільки промисловість не забезпечувала селянина різноманітними знаряддями праці,  і купівельна спроможність була низькою ("купувати не було за що"), то вони вироблялися самими селянами-хліборобами, які поєднували основне заняття з ремісництвом.

Промисли  відігравали роль додаткового заняття при землеробстві, носили сезонний характер і припадали на час, вільний від землеробських робіт, заготівлі сіна – осінь, зиму та ранню весну. Заробляли долиняни на прожиття по різному: працювали на тартаках, гутах, фабриках, млинах, лісосіках, залізній дорозі, в кар’єрах.

Працювали столярами, стельмахами, пічниками, будівельниками, боднарами, ковалями. Возили кльоци, тесали дерево, заготовляли клепки, луб'я, гонти, різали вручну дошки, будували  будинки, сплавляли ліс по Тисі.

Щоб вижити люди окрім землеробства і скотарства займалися бджільництвом, рибальством, полюванням, збиранням грибів та ягід. В досліджених селах були розвинені різні ремесла: ковальство, римарство, гончарство, стельмахування, теслярство, столярство, бондарство, ткацтво.

У домашніх умовах виготовляли речі щоденного вжитку: одяг, взуття, домашнє начиння. Ткали полотно, виготовляли саморобне сукно, шили одяг, постоли, чоботи, плели личаки. Сировина була у кожного своя – коноплі, овеча вовна, воляча шкіра, солома (для капелюхів).Хронологічні рамки дослідження охоплюють ХІХ -  50-і роки ХХст.

Для власних потреб долиняни виготовляли тканину одягового, інтер'єрного та господарчого призначення. Сировиною для ткацтва полотна було здебільшого конопляне прядиво.

Ширина полотна залежала від величини берда.  "Хто яке  мав бердо, на кулько пасом було бердо, то така і була ширина  натканого полотна". Найширше полотно було від 8 – 13см. Сорочки шили із дванадцятки, тринадцятки.

В залежності від призначення полотна пряли нитку відповідної товщини. З тонкої конопляної нитки пряли полотно на святкові, весільні сорочки, ґаті, хустки. З грубішої пряжі ткали полотно для буденного вбрання, а також вжиткову тканину – верети, вілахи, парни (наволочки), плахти, обруси (скатерка), пілки. Із найгрубішої пряжі ткали полотно на міхи, господарські плахти, «дерги» для вкривання коней.

Наткане полотно золили, відбілювали так, як золили і прядиво (мутки). "Вергли лицьову сторону і лише її білили, (завжди білили  один бік), рідко хто відбілював полотно з двох сторін".

 Способи  відбілювання  були різними. Взимку білили його розкладаючи на снігу. В теплу  пору виносили його «росити»,  розкладали біля річки, потоків, на траві, поливали водою, щоб під сонцем відбілювалося.

Під час відбілювання воно каляло (забруднювалося), то його ще раз прали, золили, прали, сушили ( при сушінні водою вже не поливали). Воно "май м'яке (годне) вже вчиняло (ставало) і тоди з нього  починали шити. Уткала, узолила, висушила, аж потім із нього починала шити".  Вибілене полотно звивали в сувій і ховали в лади (довгі скрині).

"Було так, що швидко собі ушорила (зробила)", що на Великдень з нового полотна мала нову вишиту сорочку. Полотна май много ніколи не било (було). Треба було хоч по дві сорочки кожній челядині (людині) зшити, щоб одна була на плечах, а іна з плеча – много не било. Бо то ся зваряло  кожен раз при пранні, то – то ся скоро рвало, попел їв". То так ся тяжко мозолями робилося, тепер те полотно ніхто не хоснує (береже), бо всьо мож купити.

         У сім рочків я уже пряла то паздір'я, яке падало долу (вниз, на долівку), з нього сукала на веретені нитку, то аж кров на пучках виступала, а мусила то робити, бо треба було, де візьмеш? То була дуже тяжка робота, не дай, Боже, щоби ті часи  вернулися.   Ніґде щоби ся не вернуло!" Так розповідала мені не одна жінка на Закарпатті.

         В кінці ХІХ – на поч. ХХст. у народне ткацтво долинян проникають  фабричні бавовняні й вовняні білі та кольорові нитки («памут», «памоть»,» «мідря», «волочка»).  Вони стали застосовуватися ткалями для піткання в поєднанні з конопляною пряжею. Полотно стало тоншим, м’якшим.

         На досліджуваній території найпоширенішою технікою ткання було «просте» полотняне. Рідше вживалося чиновате полотно «чинувате» на чотири ремізки ткання  («дреліх») із якого шили фартухи, чоловічі штани.

Розвиненим в досліджених селах був і суконний промисел, сировиною для нього була овеча вовна, а овець тримали у кожному дворі.

Порода овець, їх вік та умови утримання були основним чинником якості вовни.

Технологія обробки вовни суттєво не відрізняється від аналогічних процесів на Бойківщині і Гуцульщині. Підготовчий етап включає стриження овець, сортування вовни за кольором і якістю, промивання, висушування та розпушування.

Вовну різної якості – руно, нетинину, міцок часто змішували під час розчісування на металевих щітках. Якщо хотіли мати сірий колір сукна, то при розчісуванні змішували білу з чорною вовною.

Згідно з призначенням сукна підбирали відповідну сировину. Ткали його із натурального чорного, білого, сірого кольорів вовни завширшки 60-70см. Потім валяли його у водяних ступах «фалюшах» і отримували збитий суконний матеріал «постав». Використовували сукно для пошиття чоловічого і жіночого верхнього одягу.

На основу при тканні використовували довшу, міцнішу, щільно скручену під час прядіння вовну, а на піткання вживали коротшу, м’якшу вовну. Під час валяння сукна шов, що з’єднував дві пілки сукна ставав невидимий.

З білого сукна шили вуйоші, петики, холошні, для щоденного вжитку.

         За експедиційними матеріалами і літературними джерелами[1] традиційний комплекс жіночого і чоловічого одягу побутував на Хустщині до 50 – их років ХХст. Для  написання статті допомагали в роботі наукові та науково-популярні публікації, які стосуються теми дослідження, починаючи з середини ХІХст.

         Непересічну наукову вартість становлять фотоматеріали, зафіксовані автором у різні роки  під час етнографічних експедицій в селах Стеблівка, Сокирниця, Іза, Золотареве, Данилове, Олександрівка, Крайникове, Вишкове, Копашневе, Нанкове, Нижнє Селище, Липовець, Горінчево, Драгово.

         Комплекс традиційного чоловічого ("людського") костюму складався із полотняної сорочки,  поясного одягу - ґаті, зшиті з полотна, ногавиці – зшиті із сукна;  верхнього плечового одягу – вуйоша, гуні, петика; широкого шкіряного пояса – черес; взуття - чижми (чоботи), постоли; головного убору -  солом’яного капелюха і шапки з хутра "ковпак".

         Колекція чоловічого одягу у фондах Музею невелика.

         Комплекс традиційного жіночого костюму складався  із додільної полотняної сорочки "довгані", плата – (фартух); плечового одягу – бунди, лейбика, гуні; взуття – чижми, постоли; головних уборів – хустки,  солом’яного капелюха.

         Основною складовою частиною, як чоловічого, так і жіночого вбрання була сорочка – найдавніший тип зшитого одягу. Однією з характерних ознак її - білий колір. Матеріалом для  виготовлення служило конопляне, лляне полотно, з 20-их років ХХст.  ткали полотно із суміші конопляно-бавовняних купованих ниток (памут),  із 50-их років  "на святкові сорочки і снували, і перетикали купованою бавовняною ниткою (с. Драгово)".

         У музейній колекції  переважають жіночі довгі, додільні сорочки "довгані", які шили з 4-5 піл вибіленого різної якості полотна ( вони були, як натільним, так і верхнім повсякденним одягом), внизу підрублювали рубцем "стіжкою", "на стіжку". Оздоблювали декоративними швами, вишивкою, мереживом:  на вузенькій обшивці навколо горловини – на ошийнику, на пазусі - на передній гладенькій полі або по густій збиранині ( нижче  ошийника), на раменах (на рукавах), зап'ясниках,  фодрах   (ними викінчуються рукави у вигляді волану). Вишивку розміщували на тих частинах сорочки, які не закривав плечовий одяг.

         Пілки зшивали, як простим швом – "стіжкою", так і мережками, декоративними швами різної ширини – "луйтерка", "бокорка", "розшивка". Шиючи сорочку "усі  куски полотна треба було простішити" (с.Драгово).

         В сорочках "довганях" рукав був без уставки, але із "розточкою". Щоб він був ширшим, пишнішим – до пілки з внутрішньої сторони додавали "розточку"- поздовжній прямокутний клин шириною (10-20см.). У святкових сорочках  розточка пришивалася різної ширини "бокоркою",  (декоративний шов), а у сорочках на будень – пришивалася звичайними швами – "стіжкою". Викінчували рукав густо призбираним  зап'ясником, який поверх складок оздоблювали вишивкою і "фодрою" або "фидрушами", які по краю обметували петельчатим швом.

         Поділ підшивали "стіжечкою", коли сорочка була довгою, її внизу складали у кілька поперечних складок і прошивали - "чинили гайташі". З 50-их років ХХст. сорочки "заспулниці", "ромованки" внизу почали оздоблювати мереживом («чіпкою»)  "клали на два – три персти "чіпку".

         Особливістю крою жіночих сорочок долинян Хустщини є те, що вони ніколи не мали спереду на пазусі розрізу, його завжди робили на спині й ховали в густій збиранині ( у складках), який зав'язували двома виплетеними з волічки, вовни, бавовняної нитки шнурками  ("ощунки", "щумки", "щунки"). Коли треба було кормити дитину, то на рівні грудей робили дві розпірки по швах, де зшивалися пілки полотна,  вони ховалися в густому рясуванні (дрібні складочки) і не були видно. Коли дитя підростало і не потребувало більше кормління материнським молоком, то розпірки  на грудях зашивали.[2]

         Вишивкою, декоративними швами оздоблювали ці сорочки ззаду на спині, де гарно продивляються декоративні  однотоні або різнобарвні шви змережених пілок, розрізу, поздовжні смуги "бокорки" на рукавах. Прикрашали сорочку ззаду "рами" – складки, які відкачували качалкою і вони звисали складками. 

         Особливим видом оздоблення сорочок "довгань" вражає густе "рямування", "морщення" у три ряди  ( шите "зайглю"[3]) навколо круглої горловини, яку ховали під вузеньку обшивку – ошийник, "шинник" (завширшки 1 см.), оздоблений  вишивкою синього і червоного кольорів, а з 40-их років ХХст. різнобарвною вишивкою. Диву даєшся творчій багатоваріантності її різноманітних дрібно вишитих видів. Інколи  ошийник вишивали окремо і потім його нашивали на зібрану "вракаш" (вкупу) морщенину.

         Під ошийником передню полу в сорочках "довганях"  з кінця ХІХ – 30-их років ХХст. оздоблювали тканням, завширшки 10-15см. червоного, синього, а інколи фіолетового , зеленого  кольорів ( у вигляді прямокутника).    Його ткали одночасно з пілкою полотна, яке готували для пошиття сорочки ( ця пілка завжди була спереду) і тоді заткану пілку в верхній частині синього, зеленого, вишневого кольору "зрямлювали" навколо горловини лише по боках і ззаду, а по центру її залишали гладенькою.

         Як правило, ошийник і затканий прямокутник передньої пілки були одного кольору – сині, червоні, фіолетові, зелені.

         Пізніше в 20-50-их роках ХХст. передню полу сорочки, там, де був раніше затканий прямокутник почали оздоблювати вишивкою у вигляді квадрата, прямокутника. Площу квадрата заповнювали вишитими різноманітними орнаментальними мотивами: скісний хрест, ромб, косиця-квітка, квадрат, вишиваючи одним і декількома кольорами, різними техніками шиття: гладь ("гладьом"), виколювання, хрест, вирізування ("урізовання").

         Вишитий під ошийником квадрат чи прямокутник вказував на те, що ця сорочка із вишитою пазухою, хоча всі сорочки розріз мали ззаду, але передню полу у сорочці завжди називали "ушита пазуха".

         Паралельно з таким оздобленням вражає багатоваріантність вишивки на передній полі поверх "рям"   (морщення), смугами різної ширини – це одинарні і парні кривулі, ламані лінії, "меандр", скісні хрести, смуги з ромбиків і квадратів в один – три ряди, "баранячі ріжки", "косиці", "зубці", "окінця",  різні стилізовані рослинні орнаментальні елементи.

          Особливо загадковим є оздоблення "ушитої пазухи" – (передньої поли)  на рівні грудей,  коли вишивали маленький квадратик, ромбик, 6-8 - кутну косичку, хрестик ( саме там, де доторкуємося, кладучи на себе при молитві малий хрест – на рівні душі).

         В селі Данилове, Золотареве, Горінчево привертають увагу сорочки "ромованки"  оздоблені на пазусі у вигляді трьох - чотирьох поздовжніх смуг геометричного орнаменту: скісні хрести, ромби, 6-8 кутні зірки - "урізовані пера", подвійні смуги ламаної лінії, вишиті  техніками вирізування і гладі, які сягали аж до плату. "Вміли жінки білу зрямлену площу красно поділити і оживити". В таких сорочках спочатку "ушивали пазуху, а потім її  стішили з іншими пілками полотна".[4]

         Рукав оздоблювали найпишніше, від орнаментального мотиву, від кольору виконаної вишивки, від техніки вишиття в селах Стеблівка, Сокирниця, Іза, Золотареве, Данилове, Олександрівка, Крайникове, Вишкове, Копашневе, Нанкове, Нижнє Селище, Липовець, Горінчево, Драгово походили різні назви сорочок.

          Вишивали як саморобними  вовняними нитками, так і купованими, техніками – "кучерявий стег", низина, вирізування, занизування, коса гладь, виколювання, стебнівка, хрест.

         В колекції музею є невелика кількість сорочок, коли рукав не вишито, а заткано. Це здебільшого були  весільні сорочки "заспулниці", "усядниці".

         В досліджених селах існували такі види сорочок: "заспулниця" чи " заспульниця", "хрестата заспульниця",[5] "хрестата", "заспульниця на поводи", "заспульниця з перами",  "мішана заспульниця"[6],  "рукави", "косиця",[7] "білениця",[8] "червонятка", "усядниця", "ромованка"[9].

         В с. Стеблівка рукав  у сорочках "заспулницях" був вишитим, а був і затканим. Спочатку його ткали, а потім пришивали.

         Основні орнаментальні прадавні  мотиви вишивки: восьмикутні звізди – "косички", "пера", "перані", ромби, чотирираменні і скісні хрести, квадрати, ламані і хвилясті лінії – "кривулі",  "ціфри", "закрутки - Г", "поводики", скомпоновані вмілою жіночою рукою творили безліч варіантів орнаментальних мотивів.

          Орнамент "перані" шилися лише на сорочках "заспульницях", "біленицях", які одягалися молодими жонами чи дівчатами.

         Розміри вишитих чи затканих прямокутників на рукавах в "усядницях", "заспульницях" були різні: 16 на 28см, 30 на 32см,  30 на 35см, вишивка починалася від плеча і сягала до ліктя.

         На початку ХХст. однотонне поле такого прямокутника почали ділити  на 9, 12 великих квадратів – злегка вводити 2-3 кольори, але домінуючим залишалися червоний, синій, білий. Утворені квадрати площинно заповнювали великим орнаментом у вигляді квадрата, ромбу, " косиці".

         У пізніші часи поділ стає набагато дрібнішим і багатобарвним. Оскільки прямокутник запонювали  багатьма кольорами, то сорочку називали "мішана заспульниця".  Якщо ж   заспульницю вишивали технікою хрест і орнаментували хрестами, то її називали "хрестата заспульниця". Інколи чотирираменний рівно конечний хрест по чотирьох краях оздоблювали пів косицями і вишивали на рукаві не вимежовуючи ромбом чи прямокутником - такі сорочки називали "косичастий хрест".

         Сорочки, в яких пазуху і рукав вишивали техніками вирізування, гладдю білого кольору, називали "білениця", "ромованка". Ці види сорочок і всі види заспульниць -  це були сорочки, які одягали на свята молоді дівчата та молоді жінки, в них вінчалися і відбували весілля.

         У будень носили сорочки "рукави", вишиваючи дві поперечні смуги: вужчу на плечі і ширшу – на рівні ліктя "пісними кольорами".  Інколи сорочка "рукави" могла бути і святковою, тоді смуги були  завширшки 8-10см. і вишиті черленою, синьою нитками. Геометричний орнамент, яким заповнювали смуги ритмічно чергувався, що і надавало композиційної різноманітності.

         Сорочки "рукави" з мало зашитими смугами носили старші жони (жінки) і всі  жінки в будень і піст – це були сорочки на кожен день, вишивку  на таких рукавах  "чинили в одну понить" ( тоненька нитка), зашивали бордовим, зеленим, фіолетовим, синім і "маленько додавали" білого кольору.

         Рукав у сорочці "косиця" оздоблювався в основному на плечі у вигляді ромбу і додавали горизонтальну смугу вишивки нижче ліктя. Часом до великого ромбу додавали менший ромбик або  поперечну смугу нижче ліктя чи на рівні ліктя. Багатоваріантність композицій у заповнені  ромбу,  який у цих селах називали "косичка" ( звідси і назва усієї сорочки  - "косиця") залежала не тільки від орнаменту, а і від техніки вишивки.

         Спочатку "всередині ромбу вишивали велику орнаментальну фігуру, потім заповнювали боки і  лише потім обводили ромб  навколо по краях однією широкою орнаментальною смугою, або декількома" (с. Данилове).

         Особливою красою виділяються сорочки "косиці", коли контури ромба вимежовували потрійними смугами вирізування і цією ж технікою вишиття або технікою " кучерявий стег" вишивали в центрі ромба великий скісний хрест, "баранячий ріг". Інколи контури ромба вимежовували суцільною однотонною широкою смугою вишитою "кучерявим стегом".

         У 20-30-их роках ромб втрачає свою монументальність, він вишивається багатьма кольорами, площа його заповнюється дрібними орнаментами – від 9-20 маленьких квадратиків, однотонна контурна обрамляючи смуга перетворюється на барвисту.

         Сорочки "косиці" носили дівчата і молоді жінки.   

         Внизу поли  весільних і святкових сорочок зшивали на висоту 10-15см. декоративним швом – "решіточкою", а  буденні оздоблювали вузенькою "стіжечкою, "решіточкою" і підрублювали.

         Поверх сорочки на плечі в теплу пору року одягали лейбик, лайбик і "черлену"(червону) або буру (темно-вишневу) бунду – безрукавний плечовий  вовняний одяг.

          Бунди були коротенькі, до талії, з круглим вирізом горловини, обрамлені чорним смушком, оздоблені сукном, сап'яном, поли і спина суціль зашивали гладдю. Їх шили з вичиненої овечої шкіри, зовні густо зашивали червоною шерстяною товстою волічкою у вигляді косиць з вкрапленням  дрібних зелених листочків, вишивка рельєфна. Бунди мали лише заможні дівчата, а бідніші носили лейбики, лайбики, які шили з  купованого полотна[10], "пуд низ клали подбуй (підкладку) із грубого конопляного полотна". Виріз навколо круглої горловини, поли і низ оздоблювали  різнобарвними  шнурами з шовкових "пантликів" ( стрічки) і зубчиками, а також оздоблювали накладними невеличкими карманчиками "жебами" на передніх полах. На плечах інколи лейбик оздоблювали "крильцями" з мережива або зубчиками з тканини. В основному лайбики носили лише дівчата,  останній раз молодиця одягала його, коли йшла до церкви на вінчання, а потім носила лише бунду.   

         Взимку одягали гуню, петик.

         До поясного одягу належить плат ( рясний фартух, який повністю огортає стан). Ще на початку ХХст. їх шили з двох пілок полотна, у верхній частині "рясували"( збирали в дрібні складочки) і обшивали широкою  обшивкою, зав'язували ззаду зав’язками, оздоблювали внизу вишитими або тканими партичками (смугами) червоного, синього кольорів. Щоб не так мастилися, полотно фарбували природними барвниками в темні кольори. Поверх білого плату пов'язували тканий  або плетений черлений, синій  пояс з китичками, тканий з шерстяної вовняної нитки, який зав'язували на боці.

          А коли з'явилася в продажі крамна тканина – ситець, шовк, шерсть, плати почали шити з неї, звідси і назви плату – "англійовий" (шитий з шерстяної тонкої різнобарвної тканини),  "шовковий".  Шили їх так, як спідниці з п'яти пілок, густо рясуючи призбирали в поясі, ними закривали всю нижню частину  сорочки. Пояси були широкі, тугі, їх зверху прошивали машиною вистрочкою, пангликами ( куповані стрічки).

         На ноги одягали "стігані чижми" (чоботи), влітку і восени до морозів ходили в постолах  або босі.

         З прикрас на шию в'язали ланцки ( вироби з бісеру), пацьорки, коралове намисто, срібні хрестики носили на пацьорках. Вузенькі ланцки носили маленькі дівчата, а дорослі мали широкі  ланцки – на будень плетені з шести ниток, а на свята – 12-14 ниток. Пацьорками звали скляне різнокольорове  намисто  - "реци", "дзундзулі",  плетене з бісеру.

         Особливою красою вирізняється прикрашання в свята  у дівчат голови і заплітання.

         З розповідей старожилів дізнаємося, що вінок був обов’язковою прикрасою головного убору кожної дівчини, якій виповнилося 15-16 літ. З цього віку дівчина починала носити вінок кожної неділі і по святах аж до заміжжя - так тривало до 50-их років ХХст.

         Святковий вінок від весільного відрізнявся лише тим, що "молодичий" вінок ( в якому молоділа, виходила заміж) зверху вбирали барвінком, дошивали барвінкові листочки, або плели окремий вінок з барвінку, накладали на волосся, а зверху купований або власноруч зроблений, " а на чолі шпільки здіваут із світлими головками у волосся".

         Каркас для вінків робили  з лубу акації, дуба, липи круглої форми "обвивали обідок полотном завширшки в два персти і зшивали. Полотно поверх густо зашивали, як саморобними, так і купованими оздобами. По краях клали пацьорки, гроші, куповані паперові шпильки "гусуші", круглої форми різнобарвні косички (квіточки), а барвінковим листям зашивали весь вінок довкола."  З лівої сторони  до вінка пришивали височеньку косицю і додавали ще дві невеличкі косички "заушниці", які закривали вуха. Їх накладали на волосся так, щоб була видна мочка вуха (там  весіла сережка), а інколи закривали все вухо. Робили їх з цупкого паперу, який обшивали тканиною, а поверх обшивали так, як вінок. Ззаду до вінка "клали декілька чи один панґлик". Накладали вінок на заплетене волосся.

         Волосся "заплітали от чола", розділяли його на дві рівні частини, робили  посередині рівний проділь  і починали плести косу від чола понад вуха, додаючи  до волосся кольорові панглики (стрічки або вовняні плетінки різної товщини), щоб коса була грубою. Якщо хотіли мати товщу косу, то відповідно вплітали товщі панглики.

         Ззаду дві коси разом з плетінками ( плетянками) сплітали "в ракаш" (разом) в одну косу.

          Зверху, щоб не видно було кінчиків плетінок, волосся прикривали пангликами (стрічками). Таке заплітання подобалося дівчатам і молодим жонам (жінкам) . При неодноразовому опитуванні жінки наголошували, що так заплестися сама жінка не могла, тому заплітали одна  одну кожної суботи і " були гарні, як мало бути".

         Влітку дівчата в будні дні ходили заплетені в дві коси, а в холодну пору завивалися "по - бабськи". Адже хустка була найпоширенішим головним убором.  Лише кольори хусток і їх завивання існували різні.

         Молоді одружені жінки без хусток ніколи не ходили " не гудно було іти розвитій", вони завивалися "по- невістоцьки".

         Старші жони прикривали волосся чіпцем, зшитим з купованої тканини, який оздоблювали зверху стьожками, вишиттям, а поверх чіпця покривали голову ширінкою (хусткою).

         Чоловічі "ранцовані" сорочки були короткі, їх заправляли в штани, шили  з трьох пілок полотна, з ошийником (стоячий комір), рукави викінчувалися " зап'ясником" з манжетами.

         Морщенням рукав пришивали до стану і на спинні морщенням пришивали до ошийника. Передня пола і зап'ясник прикрашали ранцованням – застрочені вузенькі складочки, поверх яких нашивали три ряди зубців. Таке оздоблення дало назву і сорочці, її називали "ранцована сорочка". Такі сорочки вважалися святковими і весільними.

         Весільні сорочки "білениці" на рукавах оздоблювали мережками, вирізуванням,  рукав в таких сорочках мав уставку і до уставки пришивався пухликами,  прикрашався мережкою, вирізуванням.  Оздоблена на пазусі, комірці, вуставці і манжетах геометричним орнаментом у вигляді  хвилястих смуг, ламаної лінії. Така сорочка поч. ХХст. знаходиться у інтер’єрі хати із с. Стеблівка на грядці  (закуплена автором в с.Сокирниця), що в Національному музеї народної архітектури та побуту НАН України (м.Київ).

         Поясним чоловічим одягом були ґаті, ногавиці, які шилися з домотканого полотна. Холошні були широкими (кожна холошня шилася з двох піл полотна), зверху рямувалися і обшивалися поясом, по боках зшивалися декоративним швом "решіточкою", внизу підрублювалися ( на будень), а на свята і весілля їх внизу прикрашали  "ройтом" – широка смуга (5-10см) вишиття виконана технікою вирізування. Трималися гаті на гашнику, а зверху одягався черес (широкий шкіряний пояс). Носили їх в теплу пору року, а  взимку одягали холошні, зшиті з білого, сірого сукна. Холошні були вузькі, трималися  на очкурі.

         До  40-их років ХХст. чоловіки поверх штанів  носили шкіряний черес завширшки до 40см з чотирма пряжками, з кишенькою для грошей, який знімали лише тоді, коли лягали спати: " у чересі носив гроші, піпу (люльку), нуж (ніж), огниво і інші дрібні речі, які потрібні були чоловіку  в роботі протягом дня".

         Плечовий зимовий чоловічий одяг – петик, вуйош, гуня. Петик і вуйош - куртка зшита із сірого, коричневого, рідше з білого домотканого сукна, короткі, до пояса, з накладними інколи прорізними боковими карманами, з рівною спинкою, з коміром. Передні поли, рукав внизу, карман "жеби" оздоблювалися синьою або чорною вузькою смугою з купованого сукна або машиною вистрочкою. По крою і оздобленні вони були однакові, що для жінок , що для чоловіків.

Чоловічі головні убори –  «калап» - солом’яний капелях для літа і шапка "кучма".

          На руки плели рукавиці.

Взуття – влітку носили ходаки, зшиті з свинячої, волової шкіри, а чоботи мало хто мав. З волової  вичиненої шкіри шили бочкори ( постоли ).

         Одяг хлопця і одруженого чоловіка відрізнявся лише тим, що на капелюсі у хлопців була "пава з шпильками" – нев’януча зелена гілочка прикрашена пухнастим пір'ям пави.  Взимку на голову одягали шапки – "ковпаки з ягнячої шкіри".

         Весільну шапку молодого прикрашали навколо вінком з барвінку, до якого додавали 4- 6 зубчиків часнику ( часник викладали у вигляді хреста).

Народний одяг Хустщини зберіг давні локальні традиції і свої особливі, самобутні, характерні лише для цього краю.

Спільним є поділ одягу на щоденний, святковий, обрядовий; переважання в одязі білого кольору; фарбування полотна природними барвниками для пошиття з нього одягу в буденні дні; пошиття  верхнього сукняного одягу для холодних пір року; вдягання молодою на весіллі барвінкового вінка.

Відмінним є своя термінологія в назвах одягу,  в крої жіночих додільних сорочок, їх оздобленні.

         Для комплексу жіночого одягу на Хустщині характерні довгі  сорочки з розрізом  на спині, оздоблені густими зборами "рясуванням" навколо горловини і на зап'ясті.

         Оздоблення одягу вишивкою в основному зосереджувалося на сорочках, які були одночасно натільним і верхнім одягом у теплу пору року. Яскравою особливістю хустської вишивки є її геометричний орнамент: ромб, напівромб, квадрат, прямокутник, трикутник по-різному поєднані в горизонтальному положенні.

          Особливістю  поясного жіночого одягу цього району виступає лише плат, який шили  спочатку із домотканого полотна, а потім із купованої тканини.  Народний одяг Хустщини зберіг багато архаїчних рис у крої,  оздобленні, які майже повністю відійшли у минуле.

         Оглядаючи колекцію можна чітко уявити історичний розвиток народу, його пам'ять, уподобання, творчий  потенціал.  Через тисячоліття тягнуться зв’язки орнаментальних схем у вишивці на Хустщині, які постійно видозмінюються і збагачуються.

         Сьогодні вишивка розглядається як важлива художня цінність, що виконує численні функції – естетичну, пізнавальну, пошукову. Цей  вид мистецтва зберіг, доніс до нас і стверджує дальший розвиток орнаментальної, графічної, живописної культури народу.

         Музейні колекції по одягу Закарпаття потребують уже сьогодні детального опрацювання. Адже немає жодного монографічного дослідження по народному одязі Закарпаття до цього часу.

---

[1] І.Ф.Симоненко. Народна вишивка Закарпаття. Матеріали з етнографії і художнього промислу. Л., 1957.

 

[2] . Розповідали Зейкан Василина Михайлівна з 1921 року народження,  Орос Марія з 1927 року народження , Лукач Марія Василівна з 1927 року народження із села Стеблівка.( записано в 1985 році автором).

[3]  "Зайглю" – шиття, коли на голку набираєш по  дві ниточки. Нитка набирається за іглою.

[4] Записано від Ігращук Василини Олексіївни 1922 р.н. із с. Данилове.

 

 

[5]. Записано в с. Стеблівка, інформатори - Лукач М.В. з 1921 р.н., Куцин Андрій Андрійович з 1916р.н.; в с.Сокирниця інформатори -  Ларь Ю.В., Щербак О.П., Сабадаш В.М., Білик В.Ю.

[6] . Записано в селах Стеблівка, Сокирниця від Суринець Полані Михайлівни з 1913р.н.

[7] . Записано в с. Сокирниця від Лар Ганни Іванівни з 1913 р.н., Баняс В.С., Сарвадій М.В., Якоб М.І. Інколи  ошийник вишивали окремо і потім його нашивали на зібрану "вракаш" (разом) морщенину.

 

           

[8] .Записано в селах Сокирниця, Стеблівка ( від перелічених жінок) і в с.Крайникове від   Сабадаш Марії Юріївни         з 1926 р.н.

[9] . Записано в с. Сокирниця  від Дублей М.М., Гички П.І., Щербак О.П., Сабадаш В.М; в с.         Стеблівка, Іза від             Фречка Марія Іванівна з 1906 р.н., Донець Василина    Олексіївна,

     Записано автором в 1985 році 1989-1996рр., 2006р.

 

[10]  Купованим  полотном називали всю куповану тканину – ситець, сатин, шовк, шерсть. 

Євгенія Гайова,

                                                        ст. науковий працівник Національного МНАП  України